Тiло™: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви б менше харчувались фаст-фудами, містере Мілфорд, — без тіні запопадливого всміхання завважив гість. — Бо за кілька років із неоперабельним ожирінням серця втрапите до нас і матимете нагоду дізнатися.

Генрі Мілфорд розреготався. Дала про себе знати й задишка.

— Ну, так довго я чекати не можу, — абияк відсапавшись, авторитетно повідомив він. — Ми не можемо, — багатозначно виправився. — Нас цікавлять відеозаписи з ваших операцій. Хоча б один. Той, який зробили репортери «Інсайдерса». Покійні репортери «Інсайдерса»… Тоді й повернемо тіло Келлера. Тобто дамо вам можливість вилучити з нього свідомість, від тіла там мало що залишилося. Ми ж дорослі люди, врешті-решт! Якось та й домовимося…

— Саме так, — стримано відповів доктор Паскуда.

Домовлятися він не збирався. Домовлятися не збиралася клініка, а він наразі представляв її інтереси. Бо ніхто не мав права знати, що саме відбувається за зачиненими дверима операційних — процедура пересадки вважалася комерційною таємницею. Таємниця була власністю корпорації «ТІЛО™». Найменші спогади про хірургічне втручання, пов’язане з пересадкою, ретельно витиралися з пам’яті пацієнтів. Усе, що згодом могли згадати пересаджені, вкладалося в кілька непевних і завжди однакових деталей: стерильне приміщення операційної, позбавлене будь-яких звуків та запахів, турботливе й усміхнене обличчя медсестри і — незворушне тіло на каталці навпроти, щільно накрите білим простирадлом.

Далі, за словами всіх без винятку пацієнтів, вони поринали в сон, а прокидалися вже іншими людьми. Підходили до дзеркала, зачудовано милувалися своїми новими тілами, торкалися їх, стрибали, тішилися, як діти. Персоналу в цей час належало скромно стояти віддалік і стримано всміхатися. Якийсь чоловік на радощах порівняв свої враження від нового тіла з відчуттями, що виникають, коли сідаєш за кермо новенької спортивної тачки: спочатку трохи лячно і ти намагаєшся їхати обережно, гальмуєш перед усіма пішохідними переходами, світлофорами, вмикаєш сигнал повороту щоразу, як завертаєш за ріг, та потім стаєш із нею одним цілим, ергономічним продовженням звіра, що зачаївся в ній, і вже не їдеш — летиш. Інша жінка елегантно провела паралель між своїм новим тілом та дизайнерською сукнею, зшитою на замовлення: сидить ідеально і пасує тільки тобі. Їхні захоплені відгуки зафільмували і згодом використали для рекламних роликів корпорації «ТІЛО™».

Щоправда, якось один пацієнт заявив: він пам’ятає в деталях усе, що відбувалося з ним в операційній, і готовий про це розказати. Йому влаштували справжню прес-конференцію в прямому ефірі найбільш рейтингового телеканалу. Корпорація насторожилася й приготувалася до активних дій у відповідь. Але чолов’яга розповів в ефірі таку нісенітницю, що навіть малі діти йому не повірили. Нещасного висміяли, згодом відправили до психіатричної лікарні і забули про нього. Корпорація полегшено перевела подих. Розповідь пацієнта була чистою правдою — від першого до останнього слова. Він справді все пам’ятав. Але правда, йому на лихо, виявилася неймовірнішою за будь-яку вигадку…

— Чи міг би я глянути на тіло? — знічев’я поцікавився доктор Паскуда, відвівши погляд кудись убік, до дешевих принтів, зроблених за подобою знаменитих полотен доби Відродження, котрі бозна-як опинилися на стінах цього нікому вже не потрібного, забутого місця, придатного хіба що для вирізання апендиксів.

Мілфорд сполотнів. Чомусь знову пригадалася Green Card.

— Ви сумніваєтесь, що ми маємо тіло Келлера?

— Як можна? — здивовано перепитав гість, повернувшись поглядом до співрозмовника. Згадав про обережність: здається, цих вартових псів навчали розрізняти брехню за самими лише порухами очей. — Ви ж сказали, що маєте. Отже, маєте. Ким би я був, якби засумнівався? Мені лише треба оцінити ступінь пошкодження тіла для звіту. Ви сказали, від нього мало що залишилось…

Мілфорд помітно розслабився.

— Ну, знаєте! — щось підказувало йому — угода майже в кишені. Треба ще тільки трохи повихилятись. — Я, знаєте, не вирішую таких питань.

— Облиште, містере Мілфорд. Ви помічник окружного прокурора і не вирішуєте таких дріб’язкових питань?

Коли вони в супроводі горилоподібного санітара увійшли до місцевого моргу, холодильні агрегати в котрому через брак фінансування часто виходили з ладу, в приміщенні стояли настільки неймовірні у своєму багатому розмаїтті пахощі, що Мілфорд враз похитнувся, несвідомо зробив крок назад, судомно затулив писок хустинкою. Санітар недобре скосився на нього. До трупного смороду неможливо звикнути, але можна навчитися майже не дихати. Мілфорд не вмів, йому вадила задишка. А лікар, схоже, втрапив сюди не вперше.

Доктор Паскуда крадькома обнишпорив поглядом усе довкола. Треба ж, тут майже нічого не змінилося. Полущена фарба, вищерблена цементна підлога і поїдений бризками якоїсь невідомої речовини метал. Зараз він уже знав, що то була соляна неорганічна кислота…

— Проси! — знову озвався із закамарків свідомості гучний, страшний у своїй ненависті голос. — Проси мене про допомогу, про милість! Проси, як Бога!..

Він знав, що просити було не можна.

Знову пролунав моторошний тріск, помножений на тваринний біль…

Тіло Келлера виявилося кривавим місивом із м’яса, сухожиль і кісток, у котрому вже не вгадувалося нічого людського, навіть бирку з ім’ям почепити не було куди. На мить гість наче розгубився — вочевидь, він засумнівався в автентичності решток. Але санітар ледь помітно кивнув, і дивакуватий лікар неквапом узявся надягати гумові рукавички. У мертвому кривавому місиві справді досі жевріла душа.

Генрі Мілфорд зробив кілька зрадницьких дрібних крочків назад. Справді, йому ж необов’язково на це дивитися? Доки доктор Паскуда оглядав тіло, помічник окружного прокурора встиг збігати ще за одним гамбургером та колою. Подібні оборудки неабияк виснажували його, а коли він почував зрадливу слабкість у ногах, дошкульне поколювання в пучках пальців, туманно-дратівливе запаморочення, то не міг думати ні про що, окрім їжі. Дружина завзято лаяла його за це хворобливе ненажерство, тож він уникав наїдатися вдома, навіть до холодильника вночі не прокрадався, зате цілком віддавався своїй згубній пристрасті на роботі, дарма що часом від неї нудило.

Мілфорда не було якихось хвилин десять. Горилоподібного санітара не влаштовувала його зарплатня, тож він вийшов «перекурити» хвилин на п’ять.

Цього для доктора Паскуди виявилося більш ніж достатньо.

Ще ніколи він не їздив так швидко вулицями цього млосного, велетенського, завжди напівсонного міста, затягнутого поволокою барвистих автомобільних корків. Зиркнув на годинник. У нього лишалося хвилин п’ятнадцять, не більше. Ще мить — і він знепритомніє просто за кермом. Перед очима узялися якісь чудернацькі спалахи й миготіння. Залунали незнайомі роздратовані голоси. Він ледь стримав бажання зазирнути до дзеркала. Раптом нестерпно захотілося розвернути кляту автівку на сто вісімдесят градусів, вилетіти зі своєї смуги на зустрічну й щосили вгатитися в бетонну стіну торговельного центру неподалік…

Щойно доктор Паскуда зрозумів, що от-от зробить це, різким поштовхом з’їхав на узбіччя, тремтячою рукою заглушив двигун. Спробував перевести подих. Із автівки не виходив, а виповзав. Якась жінка пронизливо закричала, коли він вибрався на проїжджу частину й, заточуючись, пішов між машинами.

— Будь ласка, доправте мене за місто, — звертався до кожного вікна, кожного перехожого, та люди його сахалися, похапцем підіймали скло, пришвидшували крок, намагалися якомога скоріше поїхати звідси чи перейти на інший бік вулиці, однак затори години пік не випускали їх зі своїх чіпких обіймів, роблячи свідками й співучасниками чужої безпорадності.

Зустрічні автівки скажено сигналили, водії матюкалися й знову тиснули на клаксони, кленучи божевільного, котрий ліз їм прямісінько під колеса, а жодного патрульного полісмена, що міг би з ним розібратися, як на лихо, не знайшлося неподалік. От воно завжди так. Як вони потрібні, їх ніколи нема.

Доктор Паскуда зупинився. У голові паморочилося від смороду паленої гуми, розплавленого асфальту та страхів усіх цих людей. Хтось усередині нього благав про пощаду, вмовляв припинити це раз і назавжди, байдуже, яким чином.

Дарма він пішов на це сам. Йому потрібна була допомога. Він уперше наважився попросити і наштовхнувся на неприступну завісу байдужості. Останнє, що запам’ятав, це те, як намацав у кишені мобільник і набрав номер Бена.

Прокинувся вже в операційній. Бен усе зробив правильно. Болю більше не існувало. Щезли й випарувалися голоси. Сама лише приємна полегкість, прозора спустошеність, насторожена тремтлива тиша. Минулося. Усе позаду. А на сусідньому столі, дбайливо вкрите білим простирадлом, лежало тіло молодого й здорового чоловіка, яке вони приготували для Ентоні Келлера. Вони ще тоді вирішили — хай воно хоч зовні буде не схожим на нього, колишнього…