Тiло™: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Трохи важче доводилося родичам і друзям осіб, котрі зазнавали трансплантації свідомості. От виходить до тебе якась незнайомка і каже, що вона твоя мати (дружина/коханка/донька/сестра). Та шок невдовзі минав. З’ясувалося, що людська свідомість здатна неймовірно швидко пристосовуватися до нових середовищ існування — за лічені дні душа обживала тіло, як земля просідає на кладовищі: вертала собі колишню вдачу, тембр голосу, колір очей, манеру їсти, рухатися, розмовляти. Людина знову ставала собою, але здоровішою, вродливішою, молодшою, тілесно досконалішою. Ніхто з близьких уже не відчував незручностей, називаючи її на ім’я. Натомість такі речі, як шарм, чарівність, почуття гумору чи добра вдача, на жаль, не належали до фізичних характеристик і реципієнтам від донорів, як правило, не передавалися. Власне, як і негативні риси характеру донорів. Це, в свою чергу, й дало можливість сміливо формувати донорські фонди з тіл злочинців, засуджених до найвищої міри покарання.

Строк придатності нового тіла позиціонувався як умовно необмежений, але часом траплялося так, що донорські організми «псувалися» й виходили з ладу вже за кілька років, починали хворіти, старіти й зсихатися просто на очах. То були рідкісні запізнілі відторгнення, причин яких спеціалісти центрів із питань трансплантації свідомості не знали. Утім, на такі випадки медична корпорація мала в своєму штаті кілька спритників-юристів, котрі однією лівою могли «вкласти на лопатки» будь-якого державного обвинувача чи випадкового громадського захисника й красномовно довести в суді, що відторгнення мало місце внаслідок, скажімо, несприятливої екологічної ситуації або ж нездорового харчування пацієнта. Якщо протилежна сторона так само винаймала дорогого адвоката й, що найгірше, погрожувала розголосом у пресі, справу зводили на пси, а тіло без зайвого галасу замінювалося на новеньке.

Однак такі відторгнення траплялися досить рідко. І їх можна було розпізнати заздалегідь: пацієнт починав марудити світом, поволі опускався на саме днище затяжної депресії, намагався завести розмови з родичами, друзями, знайомими й незнайомцями про самогубство, а на останній стадії переставав упізнавати себе у дзеркалі. Хоч насправді дзеркала показували те, що й мали показувати: нове пересаджене тіло. Але свідомість пацієнта відмовлялася визнавати його за власне, для неї тіло лишалося таким, як було раніше.

У центрах із питань трансплантації свідомості добре знали про ці побічні ефекти, такі собі непередбачені наслідки хірургічних втручань, коли бездоганно налаштована система раптом давала збій. Але про них уникали говорити, їх старанно замовчували, а між собою іноді скромно називали «залишковими явищами» й усіляко намагалися не привертати до них уваги громадськості. Крім того, відсоток «залишкових явищ» був порівняно невисоким — п’ять-шість відторгнень на чотири сотні вдалих операцій. Чому під час періоду адаптації йшло відторгнення, достеменно не знав ніхто. Більшість фахівців пояснювала такі випадки «специфікою донорського матеріалу»: не всі донори літали на крилах щастя від того, що їх тіло стане помешканням комусь іншому, дехто просто панічно боявся смерті-утилізації. Цей останній страх-біль-відчай намертво закарбовувався в клітинах тіла, проникав у молекули лейкоцитів та еритроцитів, умів зачаїтися у нейронах мозку, м’язових волокнах, осідав невидимою пилюкою в найдрібніших порах на шкірі, і годі було його позбутися.

Доктор Паскуда вважав, що «залишковими явищами» були розпорошені фрагменти душ донорів, котрі не хотіли покидати свої тіла. Або ж трансплантологи з якогось дива припускалися помилок під час стерилізації донорських тіл, і частки колишньої свідомості лишалися в організмі, поволі отруюючи нового власника. Хоч іноді траплялося й навпаки: свідомість пересадженого виявлялася занадто слабкою, аби впоратися з новим тілом, почувалася в ньому, наче загнаний ув’язнений звір, і зрештою мала на меті лише одне — вибратися з нього за всяку ціну, як із осоружної темниці…

Звісно, така точка зору не мала ані найменшого шансу бути взятою до уваги. Та, за іронією долі, саме ефект «залишкових явищ» і спіткав тих нещасних шістьох, що обрали цей сонячний день для того, аби звести рахунки з життям у чужих тілах. Зокрема й такого собі Ентоні Келлера, котрий, за словами його дружини, ніколи не мав суїцидальних нахилів. Він надто любив себе. Утім, доктор Паскуда розумів: будь-яка любов миттю втрачає сенс, коли помираєш від раку. І він надовго запам’ятав той день, коли на його операційний стіл уперше поклали програміста на ймення Ентоні Келлер. Уся клініка запам’ятала, оскільки цьому передував доволі гучний скандал.

Того дня їхній донорський фонд нарешті приймав довгоочікуване поповнення — молоді, сповнені сил і здоров’я тіла кількох засуджених до вищої міри покарання. Вищу міру вони отримали за те, що свого часу спробували прикинутися пацієнтами і зняти прихованою камерою процедуру пересадки свідомості в клініці, котрою керував доктор Паскуда. Однак їх упіймали й віддали під суд. Саме там і з’ясувалося, що обвинувачені працювали репортерами у відомому громадсько-політичному виданні під назвою «Інсайдерс», котре давно збирало компромат на корпорацію «ТІЛО™». Задіявши своїх найкращих юристів, корпорація пустила з торбою по світу те громадсько-політичне видання, а для виконавців домоглася трансплантації — найвищої і, на жаль, незворотної міри покарання.

Тіла привезли живими. Дві жінки й четверо чоловіків. Одна жінка билася в істериці, інша молилася, з чоловіків двоє кричали, що подадуть на апеляцію, третій напружено мовчав, а четвертий весь час крутив головою, озирався — вочевидь, планував втечу. Доктор Паскуда придивився до нього уважніше: невже справді думає, що звідси можна вибратись? Однак той не думав — просто знайшов нагоду, вирвався з рук санітарів і що було сили побіг. Доктор Паскуда кинувся за ним.

Він наздогнав утікача вже на підземній парковці, звалив того долілиць між «хондою» й «шевроле» і міцно скрутив йому за спиною руки. Проте бранець вивернувся — заледве чи для порятунку, бо про спасіння вже не йшлося, а просто щоб глянути у вічі своєму переслідувачу.

— Будь ласка, не треба вбивати!.. — прохрипів він.

Доктор Паскуда на мить зупинився. Перевів подих, обхопив пійманого зручніше за ноги і потягнув до ліфта, як лантух, набитий непотребом.

В операційній, коли його вже прив’язували, бранець знову почав проситися:

— Відпусти! Я дам тобі все, що завгодно, в мене є зв’язки, гроші, багато грошей, тільки відпусти!..

Лікар мовчки продовжував готувати його до операції. Крім них, у приміщенні не було більше жодної живої душі з персоналу — тільки він і цей репортер.

— Та що ти за людина така?! Послухай!..

Доктор Паскуда перевірив пута на його руках та ногах і міцно зачинив двері.

— Я не людина.

Більше тих репортерів ніхто не бачив. Їхні тіла отримали ті, хто сьогодні так привселюдно й видовищно вкоротив собі віку. Ентоні Келлеру дісталося тіло утікача. Саме з ним він і стрічався поглядом, коли роздивлявся себе у дзеркалі.

Завдання медичної корпорації «ТІЛО™» тепер полягало в тому, щоб негайно замінити тіла цих пацієнтів на нові і представити їхні самогубства перед схвильованою громадськістю як дрібне, не варте уваги непорозуміння, котре, звісно ж, ніколи-ніколи не повториться у майбутньому. Стосовно інших п’яти жертв це було виконано блискуче. Лишався Ентоні Келлер, тіло якого перехопив муніципальний шпиталь, що підпорядковувався комусь, хто пристрасно жадав крові корпорації «ТІЛО™». Тож у клініки, якою керував доктор Паскуда, наразі було два варіанти дій — або відректися від Келлера, або ж за будь-яку ціну врятувати його.

Слід відзначити, доктор Паскуда схилявся до першого варіанту. Йому не подобалися такі, як Келлер, було в них щось метушливо-дріб’язкове, суєтне, патологічно несправжнє й неприємне, що гнало від себе й уперто віднаджувало, але… в його дружині Маргарет він раптом упізнав колишнього себе.

— Розшукай мене, — зринули в його свідомості давно сказані кимось слова.

Часом вони чулися йому такими далекими й примарними, що здавалося — він їх вигадав. Хто він такий, зрештою? А може, вони були сказані не йому? Проте Маргарет, сама того не сподіваючись, нагадала чужій сторонній людині, що ці слова все ще мають право на життя. Вона кохала Ентоні Келлера й була здатна задля нього на все. І доктор Паскуда затявся будь-що повернути їй чоловіка. Для цього слід було вирушити до муніципального шпиталю.

Неприємні спогади обсіли його вже в холі старої двоповерхової споруди, що зараз швидше нагадувала жалюгідний провінційний травмпункт.

— Ми тебе ні про що не питатимемо, нічого не вивідуватимемо. Нам треба небагато. Лише одне: коли зрозумієш, що визрів, коли увімкнеш свій мозок, дай знати — і ми припинимо. Одразу. Та знай. Я не дуже хочу, щоб ти це сказав…

На якусь мить доктор Паскуда навіть заплющив очі, аби хоч не так, одразу, побачити ненависно-знайоме обличчя, що непрохано виринуло йому зі спогадів. Та замість очільника муніципального шпиталю його зустрів помічник окружного прокурора — круглий лисуватий дядечко, схожий на постарілого колобка.

— Генрі Мілфорд, — із гідністю відрекомендувався колобок, змахнувши зі свого темно-сірого ділового костюма в тоненьку смужку крихти щойно спожитого гамбургера.

Ховаючи відразу, доктор Паскуда й собі назвався.

Круглим обличчям Мілфорда пробігла неприязна тінь. Звісно, Сполучені Штати — вільна країна, однак незвичні, нетутешні імена та прізвища досі його насторожували й дратували. Крихітна душа свідомого громадянина, що мешкала в його тлустому тілі, вочевидь, боролася зі спокусою негайно перевірити у цього заїжджого шарлатана наявність Green Card, а коли її, звісно, не виявиться, з почуттям виконаного перед країною обов’язку відправити його на депортацію. Копняком під зад. Не інакше. Колись Генрі Мілфорд працював в еміграційній службі, й риси істинного служаки досі давалися взнаки в різних, іноді до смішного непідходящих оказіях, часом навіть у ліжку з дружиною…

Та він стримався. Цього разу. Широко всміхнувся, демонструючи довкіллю зрадливі шматочки гамбургера, що застрягли поміж зубів. Потис шарлатанові руку. Не по Green Card він сюди прийшов. Green Card зачекає. Дурною перевіркою можна завалити всю справу…

— Як ви це робите? — по-дружньому поцікавився. — Пересадки оті ваші, маю на увазі. Адже на тілах не лишається жодних відзнак… Що відбувається в операційній? Мабуть, щось до біса сороміцьке та непристойне, га? Інакше ви не приховували б деталей…