Він озирнувся, хоч зовсім не хотів цього. У віконний отвір, сповзаючи з даху, як тісто, ввалювалася тілесна маса мешканців Ковильця. Вона обтікала, неначе грязюка, ноги Симона й Даромира, які й далі стояли в холі й сміялися. Потім від субстанції відокремилася голова Якова на довжелезній м’язистій шиї. Максим безвільно притулився до перил, дивлячись, як ця страшна пародія наближається, світячи нелюдськими очима.
— Ось ти де, синку, — прогуділа басом голова. — А я тебе всюди шукаю… Мама чекає на тебе. Скоро все скінчиться.
Із шиї виросли довгі вузлуваті руки. Вони простяглися вперед.
«Це сон, — спокійно подумав Максим, — всього-на-всього сон. Скоро все скінчиться».
Він заплющив очі.
Частина четверта
Пробудження
Це справді був сон, і зараз Максим прокинувся.
Згадки були розпливчастими і нечіткими, але залишилося відчуття переляку від того, що він міг зробити помилку. Зрештою воно змінилося на полегшення, бо йому все ж не дали помилитися. Ким він був раніше? Маленьким хлопчиком, слабким і недосконалим. А зараз він — усі.
Його оточували голоси, які одночасно були його власними. Він був Яковом, був Симоном, Даромиром, Яриною та іншими — хоча зараз імена вже не мали значення. В істоти, яку вони разом складали, імені не було. Голоси перемовлялися між собою, бувши думками великої дружної сім’ї, одного ідеального організму, притулку за-блуканих душ.
«Я — це ти, а ти — це я», — казав батько, і це було правдою.
— До нас знову гості, — казали голоси.
— Це жінка. Якраз те…
— …що треба.
— Ми її спрямували, і вона…
— …наближається.
— А що Гришко?
— Мабуть, знову влізе зі своїми попередженнями.
— Може, пора вже його?..
— Він нешкідливий. Хай бавиться.
— А не буде ускладнень, як…
— …останнього разу?
— Ні. Та й хіба це…
— …були ускладнення? Лише трохи динаміки перед кульмінацією, це навіть збадьорює.
— До того ж вона сама. Її маленький син помер місяць тому. Вона…
— …думає тільки про нього.
— Нам треба добре зустріти її.
— Я зроблю це, — сказав Максим.
Голоси не заперечували. Вони почали втілюватися в людські подоби, перетворювалися на звичайних мешканців і наповнювали порожнє містечко, займаючи кожен своє місце, неначе актори у масштабній постановці. Максим знову став одинадцятирічним хлопчиком, яким і був досі. Але його метаморфоза ще не скінчилася. Крокуючи ранковою вуличкою і весело насвистуючи під ніс, він продовжував перевтілюватися: темне волосся посвітлішало й відросло, колір очей змінився, та й зріст поменшав майже удвоє. Тепер він — Денис, що в пам’яті гості помер від запалення легенів. А тут він живий. У Ковильці немає нічого неможливого.
Він уже бачив червоний автомобіль, що зупинився біля клумби. З нього вийшла висока струнка жінка в довгій сірій сукні й озирнулася навколо, вишукуючи хоч когось із мешканців. Насправді в неї закінчується бензин, і вона лише шукала найближчу заправку… але їй тут сподобається. Він знав це напевно. Усім подобається. Жінка дивилась у протилежний бік. Максим-Денис розкинув рученята й побіг до неї, тонесенько вигукуючи: