— Сиди тут, — Даромир заглушив двигун і витяг ключі із замка запалювання.
Потім дістав пістолет, клацнув запобіжником. — За три хвилини ми поїдемо звідси. Твої речі забирати?
Хлопчик мовчав. Даромир знизав плечима й вийшов із машини, ще раз озирнувшись навколо. Ані душі, лише червоне око сонця витріщилося на них над верхівками дерев. Кляте містечко… Що ж за чортівня тут коїться? Мабуть, така, що й не снилася нормальній людині навіть у найгірших снах. Але його сім’я здавалася справжньою, живою, з плоті й крові…
Він ударив себе долонею по лобі, відганяючи спогад. Сентименти зараз йому не допоможуть, а тільки зашкодять. Треба робити свою справу й тікати. Аби не довелося потім шкодувати.
Він піднявся сходами й штовхнув двері будинку. Всередині його зустріла тиша — ані грюкоту посуду, ані потріскування дров у каміні. Будинок теж видавався порожнім, але він на це не купиться. Даромир обережно попрямував до дерев’яних східців, тримаючи зброю напоготові, проте ніхто не нападав. Тут було порожньо.
Він ризикнув повернутися спиною до світлиці й побіг нагору. Рипіння дошок під ногами у цій тиші пролунало дуже голосно, але ніхто не вискочив із мороку на цей звук і не кинувся за ним. І все ж серце піднялося аж до горлянки й калатало там, утруднюючи дихання.
Напружено водячи пістолетом навсібіч, Даромир дістався до своєї кімнати, й увірвався в неї, готовий до раптового нападу. Нічого не сталося, тут теж нікого не було. Дозволивши собі полегшено видихнути, він підскочив до столу й ухопив кейс. От і все — а тепер час полишати це хлібосольне селище, доки його гостинність не вийшла боком. Він рвонув до дверей і наштовхнувся на Реґіну, яка несподівано виросла перед ним. Скрикнувши від переляку, Даромир відхитнувся назад, та жінка залишилася стояти на тому ж місці й дивилася на нього такими знайомими очима.
— Шкода, — промовила вона. — Ти все вчинив по-своєму. А я гадала, що ти нас любиш.
— Відійди від мене, — прохрипів він, судомно ковтнувши слину. — Ти — це не вона.
— Надто багато часу я на тебе витратила, — сказала Реґіна із жалем у голосі, роблячи крок уперед. — Треба було зробити все відразу… що ж, буду знати. Чоловіки всі однакові. Кажуть одне, а роблять зовсім інше.
З вулиці пролунав гудок клаксона, а потім слабкий крик хлопця: «Допоможіть!» На жаль, Даромир зараз нічим не міг йому допомогти. Він відступив, тримаючись від жіночої постаті на відстані стрибка. Вони повільно кружляли по кімнаті, як два голуби у період шлюбних ігор.
— Невдалий фокус, — відказав Даромир. — Я все одно зрозумів би, що це підробка.
— І яким же чином? — поцікавилася вона, вишкірюючи гострі зуби.
— Ось яким.
Він націлив дуло пістолета їй поміж очей — якщо вони й справді вміють читати думки, як казав хлопець, то цю його думку вона проґавила. Обличчя псевдо-Реґіни миттєво змінилося — очі запалали білим, а рот розверзся, як ікласта печера, здатний відкусити йому голову одним рухом щелеп. Палець спрацював швидше. Порох вибухнув у вічі цій невдалій копії його дружини, а на стіну полетіли бризки прозорого слизу. Постріл відкинув її до вікна, де вона відчайдушно змахнула руками, прагнучи затриматись у кімнаті, а потім провалилася крізь шибку. Тріск рами й дзенькіт розбитого скла злився з виттям істоти; фіранку, за яку вона встигла вхопитися, смикнуло униз і зірвало з металевого карнизу. Навряд чи це врятувало її від зустрічі з асфальтом.
У вуха вдарило голосне пронизливе вищання. Даромир крутнувся на сто вісімдесят градусів, готовий до ще одної сутички. У дверному отворі він помітив мініатюрну дитячу фігурку, що була клоном його дочки… от тільки на обличчі своєї Насті він ніколи не бачив такої ненависті, та й очі в неї були зовсім інші. Ця істота продовжувала вити на довгій пронизливій ноті, свердлячи його лютим поглядом. Він засунув пістолет за пояс і ступив до неї, мимохідь підхоплюючи з підлоги табуретку. Набої ще можуть знадобитися. Наступної миті його рука виписала в повітрі півколо, роблячи потужний удар.
28
Ярина з’явилася через дві хвилини після того, як Даромир зник у будинку, але зараз вона була мало схожа на людину. Білі очі й розтягнута до вух крокодиляча усмішка аж ніяк не могли належати представниці роду людського. Вона збігла зі сходів і з гигиканням кинулася до машини, виставивши перед собою товсті короткопалі руки з наміром схопити хлопчака.
— Маленький мандрівець! — прогарчала вона. — Куди це ти зібрався?
Максим увімкнув підйом скла з боку водія відразу, як помітив істоту, і напружено спостерігав, як те повільно повзе угору. Він боявся, що вона встигне просунути руку в щілину, але скло вчасно стало на своє місце, і гладка долоня лише із силою гупнула в нього. Ярина опустила свою жахливу фізіономію, зазираючи в салон, потім смикнула ручку дверцят. Марно — Максим завбачливо її заблокував.
Кулак врізався у скло, потім ще й ще раз. Іще кілька ударів, і воно не витримає, а тоді гаплик. Хлопчик натиснув на клаксон тремтячою рукою. Ну, де ж він? А може, вже мертвий? Тоді сподіватися більше нема на що.
— Допоможіть!!! — закричав він щосили.
Щось голосно бабахнуло — схоже на постріл. Потім вікно на другому поверсі висадили геть, і якась жінка вилетіла крізь нього подібно до гумової ляльки. Ярина заклякла, побачивши це. Німа сцена тривала з півхвилини — вочевидь, опору ці істоти не чекали. Потім, забувши про автомобіль, із голосним, схожим на сирену виттям вона побігла до сходів. Але коли дісталася дверей, гримнув іще один постріл. Ярина-монстр важко завалилася на спину, і Даромир вийшов із будинку, переступивши через неї.
— Нічорта собі провінція, — пробурмотів він.
— Швидше! — скрикнув Максим, нахиляючись до водійських дверцят, щоб висмикнути блокування ручки. Він бачив, що жінка, яка випала з вікна, ворушиться й намагається підвестися. Даромир теж це помітив. Якщо їх не зупиняє навіть куля в голову, подумав він, то справи насправді кепські.
Він швиденько сів у машину, закинув кейс на заднє сидіння, а сам сів за кермо. Глянувши у дзеркальце, побачив, що створіння, сіпаючись, підвелося з асфальту, але людину тепер нагадувала хіба що його статура. Руки й голова перетворювалися на якусь безформну масу, змінюючись і вигинаючись.
— Хай їм грець, — буркнув Даромир. Вискнули колеса, BMW рвонув уперед, і хлопчик нарешті зміг перевести подих. Клятий будинок зникав удалині. Але поки вони не виїдуть із міста, розслаблятися зарано.
Даромир схилився над кермом, із подивом вдивляючись уперед.
— А це що таке?
Максим теж подивився. Сюрпризи тривали. Від центральної площі їм назустріч щодуху біг якийсь чоловік. За ним сунув натовп мешканців, неначе людська лавина; у повітрі лунали незрозумілі вигуки.