Напівдикий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А якщо я скажу «будь ласка»?

Вона знову хитає головою і розпливається у посмішці.

— Як на Напівкодового нахабу ти не такий уже й нахабний.

— Будь ласка, Анналізо.

Я ледве тримаюся; мені вже зводить судомою пальці, а ноги ось-ось зісковзнуть із виступу. Довго так не витримаю.

— Не можу зрозуміти, чому тебе вигнали зі школи. Ти ж такий сором’язливий хлопчик.

Каже це таким собі вчительським тоном.

— Я не сором’язливий.

Вона нахиляється до мене, шкірячи зуби:

— Ану, доведи!

Мушу або стрибати вниз, або перелазити через неї, і мушу швидко вирішувати, що мені робити, бо права нога вже починає тремтіти від напруги. Думаю, я зміг би схопитися рукою за виступ трохи правіше від її ніг, але тоді мені треба було б якось підтягнутися до її колін і…

— Треба розповісти братам, який ти боягузик, — піддражнює вона.

Я зазираю їй в обличчя і, хоч знаю, що вона кепкує з мене, скаженію від самої думки, що вона взагалі з ними говоритиме. Бачу, як миттєво зникла її посмішка. Відштовхуюся від скелі, обертаюся в повітрі й падаю на землю. Вона гукає мені:

— Натане! Вибач мене! Я не повинна була… — і Анналіза, як завжди, легко й граційно стрибає до мене. — Я не повинна була цього казати. Зробила дурницю.

— Якщо тільки вони довідаються, що ми зустрічаємося. Якщо…

— Ти знаєш, що я їм нічого не скажу. Це був дурнуватий жарт.

Я розумію, що зреагував занадто гостро, і цілий день може піти коту під хвіст, тому човгаю черевиками по піску й кажу:

— Знаю, — тоді усміхаюся їй і хочу, щоб нам знову було весело й безтурботно. — Просто не кажи нікому, що я слабак, добре? А я тоді не скажу, яка ти нахаба.

— Я! Нахаба? — вона знову шкіриться і також розкидає ногами пісок. Тоді проводить там довгу лінію й каже: — Якщо тут буде нахаба… — вона робить каблучком позначку з одного кінця лінії, — а тут гарна, чемна й сором’язлива особа… — вона йде до іншого кінця, робить там позначку каблучком і дивиться на мене, — то де на цій шкалі буду я?

Я бурмочу собі під ніс:

— Анналізо, Анналізо, Анналізо…

Тоді починаю крокувати вздовж лінії. Пройшовши десь зо три чверті шляху до «сором’язливого» кінця, зупиняюся, підступаю трохи ближче до іншого кінця, потім ще ближче і ще, аж поки до нахабної «позначки» залишається якась одна десята шляху.

— Отаке! — пирхає вона.

— Як на мене, ти надто нечемна.

Вона мало не гарчить на мене.

— А більшість моїх шкільних друзів поставили б мене сюди.

І вона стрибає до «сором’язливої» позначки.

— Усі твої шкільні друзі — фейни, — відказую я.

— Але все ж таки вони здатні оцінити чемну дівчину, побачивши її.

— А де б вони поставили мене?