Я пам'ятаю вчителя-китайця, старого імпотента.
Він куана нам загадав:
Де правда? — запитав він.
І пиздив учнів дрином по золупам,
Шоб думали хутчіше, і реготався
І слиною харкався, як скажений.
Тоді один із нас сказав: в народі!
Учитель наказав йому лягати,
І широко відкрити пащу.
Потім, ставши у позу рітуальну,
Просто в рота сенсей посцяв янтарною мочею.
Священні бризги капнули на струни рудого семісейна.
(Ми робили із шкір котів ті блядські контрабаси,
А струни — з їхніх тельбухів).
Учитель удруге грізно нас запитує…
У серці! — хтось здуру пиздонув.
Тоді, хутчіш ніж кролик вздрочить,
Наш дідусь сивенький прийомами кунхву
Виймає серце у поца із грудей
І, показавши, шо правди там немає,
Засміявся щасливим сміхом доброї дитини
І пожбурив у форточку добичу.
Едмунд.
А шо таке кунхву?
Едгар.
Борьба садистів. Тож, втретє
Наш учитель викликає: Де правда,
Йобані кретини, імбецили, олігофрени
І мікроцефали, їбать у жопу вас каленим хуєм!
Тут наче шось мене вперед штовхнуло: