Дума про невмирущого: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам… коли б вони були в мене.

— Ще будуть.

— Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.

— А я й не заспокоюю. Ти повинен жити — от i все.

— Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.

— Хто не хоче вмерти, той не вмре.

— I ти не вмреш?

— Нi.

— I я?

— I ти теж.

— Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, сказав Єжи.

Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.

— В мене нiколи не було брата, — сказав поляк, — але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?

— Андрiй. Андрiй Коваленко.

— Ти з Росiї?

— З України.

— Ти бачив Днiпро?

— Я вирiс бiля нього.

— А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?

— У мене е кохана в Саратовi.

— Де це?

— В Росiї, на Волзi. Чув?

— Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.

— Побачимо.

— Ти ж сказав, що вмреш?

— А коли не вмру?

— Тодi побачиш,

— Тож-бо й воно.

I Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.

Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, — i це зовсiм не свiдчило про їхню нескромнiсть. Андрiй розповiдав Єжи про Днiпро, Єжи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про свої болi i розмовляли до самої ночi. Єжи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, Єжи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у свої сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл своєю бiлою шаблею чорний нiмецький танк.