— Так. Ти вперше тут?
— Вже був.
— Я теж.
— Але за що тобi укол?
— Суум квiкве. Ти знаєш латинь?
— Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.
— Тебе судили?
— Так.
— Отже, ти засуджений до страти?
— Нi. Я «бомба-генерал».
— Ти «бомба-генерал»?
— Так.
Єжи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор.
— Ти втiкав? — порушив мовчанку поляк.
— Так.
— I вони поранили тебе?
— Так.
— Ти можеш не боятися укола.
— Я й не боюся.
— Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.
— Я не одужаю.
— Звiдки ти це знаєш?
— Я вмру.
— Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
— Двадцять.
— В цi роки не страшнi нiякi рани.
— Однаково я вмру.
— Ти ще можеш вижити.
— Нi.
— Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин — i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi — крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?