В селi справдi не спали. В дворах чулися квапливi кроки, притишенi голоси, злякана метушня. Небо ще заливало землю потоками свiтла i ревiло, ревiло, загрожуючи прорватися зливою бомб.
— Поки тут панiка, треба дiяти, — шепнув Андрiєвi Сашко. — Спасибi американцям, що присвiтили.
Вiн зазирав до кожного двору, сподiваючись побачити там машину або трактор, але нiде не мiг нiчого помiтити.
— Чорти! — бурмотiв Сашко. — Вони все ховають у гаражах. Ти бачиш, якi сараї повибехкували! Хваляться своєю чеснiстю, а ховають все так, нiби тут злодiй на злодiї.
Нарештi їм пощастило: в одному з дворiв стояв старенький двотонний «опель». Вони вскочили у двiр, пiдбiгли до машини.
— Ти знаєш, де тут бак з горючим? — спитав Сашко.
— А чорт його знає, - знизав плечима Андрiй.
— Ну й я не знаю. Треба було шофера з собою взяти. От дурнi!
Хрипкий, стривожений голос, що пролунав з якогось темного закутка, примусив їх замовкнути.
— Хто там? — спитала темрява.
— Хазяїн! — покликав Андрiй, — Ходи-но сюди!
Хазяїн вагався. Вiн мовчав i думав. Йому, мабуть, не хотiлося виходити на освiтлене мiсце, але вiн не хотiв допустити й того, щоб якiсь чужi люди порядкували бiля його машини.
— А ви хто такi? — ще раз спитав вiн. — Чого вам треба?
— Ходи сюди! — повторив Андрiй, знаючи, що по цiй однiй фразi нiмець не зможе догадатися, з ким має справу.
Старий нiмець, у картузi з навушниками i в цупких чорних крагах, виповз iз погреба i пошкутильгав до хлопцiв.
— Хто такi? — прохрипiв вiн, з подивом розглядаючи по-чудернацькому зодягнених незнайомцiв.
— Бензин є? — не вiдповiдаючи, запитав у свою чергу Андрiй.
— Який тобi бензин! Вiйна! — сказав нiмець i повернувся, щоб iти назад. Але Антропов не дав йому, цього зробити. Вiн схопив нiмця за порудiлий сукняний пiджак, рвонув до себе i, нахилившись до самого обличчя, прошепотiв:
— Давай бензин, гад, а то до стiнки поставлю!
I щоб було зрозумiлiше, наставив на нiмця кулемет. Нiмець зiщулився i злякано зиркав то на Сашка, то на Андрiя.
— Бензин, розумiєш? — сказав Коваленко.
— Немає бензину, — захрипiв нiмець. — Трiшечки є. Зовсiм мало.
— Давай скiльки є.
Андрiй дав нiмцевi канiстру. Той побовтав її, переконався, що вона зовсiм порожня, i ступив до машини.
— Дуже мало бензину, — бурмотiв вiн, одкриваючи бак, — Вiйна все забрала. Все.
— Нiчого, папашо, — вже лагiднiше сказав Антропов, — скоро вiйнi капут, тодi заживемо, ферштейн?
Коли з канiстрою бензину вони повернулися до свого автопоїзда, небо вже гримiло тихiше: лiтаки вiддалялися вiд цього мiсця.
— Мабуть, присвiтили собi, щоб не збитись з дороги, — висловив припущення Антропов. — А ми вже злякалися, що почнуть бомбити.
— Могли й бомбити, — сказав хтось з машини.
— Тодi б i кiсточок не позбирав наших.