— Знаю сам, що на пiвночi, а що на пiвднi, — сказав Андрiй. — їдь.
Вiн хотiв добратися до автостради, яка вела через Тюрiнгiю на Дрезден. Автострада перетинала маленькi рiчки, мости, якi навряд щоб охоронялися, крiм того, потрапивши на Дрезденську автостраду, вони залишали далеко злiва провiнцiї Саксонiя-Ангальт i Бранденбург, де охороннi загони СА i СД були особливо пильними.
Вони мчали на пiвдень без зупинок, без затримок, надiйно вкритi темною нiччю. Десь далеко позаду вже знали про те, що з штрафної залiзничної команди втекли всi радянськi офiцери, якi були там, але нiхто не знав, що в самому центрi Нiмеччини, несамовито поглинаючи новi й новi кiлометри асфальтованих шосе, мчить кудись дивовижний автопоїзд з утiкачами. Концентричнi кола тривоги в зв'язку зi зникненням сорока семи полонених радянських офiцерiв розповсюджувалися повiльно, мляво, i гримотлива машина вже давно випорснула з окресленого ними простору. Десь ще писалися рапорти, десь ще тривали довгi телефоннi розмови, десь стукали високими твердими закаблуками офiцерських чобiт, перш нiж почати своє повiдомлення про втечу руських, гаркали: "Хайль Гiтлер!" А тут були свист вiтру, тьмянi розливи асфальту й бетону по вологiй веснянiй землi i шалений бiг вугластого громаддя гуми, металу й дерева, серед якого причаїлися такi небезпечнi для отих, що гаркали "Хайль!", люди.
I враз велетенське вогняне лезо розпанахало нiч навпiл. Десятки сонць запалали високо вгорi й тихо попливли до землi, виливаючи па неї потоки бiлого тремтливого свiтла.
— Що воно за чортiвня? — нахилившись до вуха Банникова, крикнув Андрiй,
— Американськi лiтаки, — вiдповiв той. — Кинули освiтлювальнi ракети. Зараз будуть бомбити,
— Що ж тут бомбити? — не зрозумiв Андрiй. — Оте село?
Справдi, попереду, неподалiк од шосе, виднiлося невеличке село, а за ним темнiли гори. Лiворуч стелився зелений пустинний луг. Здається, нiяких об'єктiв для повiтряного нападу немає. А втiм, хiба знаєш. Може, саме пiд отими круглими темними буграми розташувався який-небудь авiацiйний або танковий завод? I, можливо, лiтаки саме тут лишать свiй смертоносний вантаж. Самотня освiтлена машина на пустельнiй дорозi послужить їм прекрасною цiллю. Тож подалi звiдси, з цього осяяного мертвим свiтлом кола, з-пiд цього неба, в якому десь пропливають металевi птахи союзникiв. Андрiй глянув на водiя, щоб сказати йому про небезпеку. Але той сам дивився на Коваленка, i смертельна блiдiсть заливала його неголенi щоки. Губи його ворушилися, намагаючись вимовити якесь слово. "Боїться, — подумав Андрiй, — та й хто б тут не злякався".
— Давай натискуй, — гукнув вiн шоферовi, — вискочимо з цього чортового кола!
I аж тодi нiмець спромiгся вимовити те, що хотiв:
— Немає бензину.
— Що-о? — заревiв Андрiй i сам злякався свого голосу. — Куди ж ти його подiв?
— Кiнчився, — знизав плечима шофер.
— Але ж мотор ще працює?
— Нi.
Справдi, машина вже не гула. Гуло й тремтiло небо од сотень невидимих лiтакiв. Машина котилася по iнерцiї.
— Зверни хоч з дороги! — наказав шоферовi Андрiй. Машина пiдстрибнула кiлька разiв по зеленому купинню i стала.
— Що там у вас? — перегнувся з кузова Антропов. — Зараз же союзники накриють нас бомбовим килимом.
— Бензин кiнчився, — вiдповiв Андрiй.
— Що ж тепер робитимемо?
— Сидiти всiм у машинi. Не розходитись. З повiтря ми зараз майже непомiтнi. А бензин я спробую дiстати.
— Де ж ти його дiстанеш? Хiба в отому селi?
— А хоч би й там!
— У цих, мабуть, i воду по картках дають, а ти на бензин розраховуєш.
— Спробувати можна.
— Ну, давай.
Андрiй узяв у шофера канiстру i хотiв iти з Банниковим до села, але Антропов заявив, що замiсть Банникова пiде вiн.
— Я з кулеметом, — сказав Сашко. — Командира треба охороняти.
— Не говори дурниць, — розсердився Андрiй. — Яка тут може бути мова про охорону?
— А коли в селi розквартирований роздiл есесiвцiв? Не можеш же ти розраховувати, що при такiй iлюмiнацiї всi вони сплять, як бабаки? Цопнуть тебе там, а ми сиди та жди. Пiшли вдвох.