Дума про невмирущого: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гiрше, — коротко видихнув батько.

— Що ж можу бути гiршого? — не зрозумiв Андрiй, який вважав, що найбiльшi щастя i нещастя передовсiм можуть бути зв'язанi лише з мамою або татом.

— Вiйна, — сказав батько, — вiйна почалася.

— Вiйна? Яка вiйна? З ким? — вигукнув Андрiй.

— Гитлер на нас напав, — промовив батько. Вiн сказав «Гитлер», i Андрiй подумав, до це слово якраз так i треба вимовляти, бо воно нагадує щось гидке, бридке й потворне.

— Прийшов я оце, щоб тобi сказати. У нас вже в селi готуються до мобiлiзацiї. I я, мабуть, пiду на фронт, хоч уже й старий. Ну, а тебе не вiзьмуть, ти ж з двадцять четвертого году, тобi он ще й сiмнадцяти немає. Та й в унiверситет же заяву подав.

— Документiв я ще не подав, — зауважив Андрiй, думаючи над чимось своїм.

— Ну, та ще подаси, — заспокоїв його батько. — Я оце прийшов, щоб ти на нiч хоч додому навiдався. Мати там турбується. Голова сiльради Вустим Нечта вже окопи збирається рити. Ну, там все ото таке…

Через день Андрiй сiв на велосипед i поїхав до вiйськкомату в район. Там вiн застав величезну чергу добровольцiв, старих i молодих, попервах навiть злякався, що йому не вдасться потрапити на комiсiю. Але зустрiвся земляк — старший лейтенант Кирило Бородавка, який працював у вiйськкоматi, i допомiг Андрiєвi здати документи. Коваленко заповнив анкету, дав довiдку про народження, атестат про закiнчення десятирiчки, треба було ще написати автобiографiю. Кирило Бородавка дав йому аркуш паперу, пiдсунув ручку й чорнило, сказав: "Пиши, та докладно". Андрiй спробував писати й злякався: у цього не було нiякої бiографiї. Яка вже тут докладнiсть! Ну, народився. Рiс. Учився в семирiчцi. Вступив до комсомолу. Вчився в десятирiчцi. Пiд час канiкул працював у колгоспi. Збирав колоски, їздив на гребцi, був причiплювачем бiля трактора, викидав солому з «Комунара», косив сiно. Але хiба ж напишеш у такому важливому, як бiографiя, документi про те, що косив якесь там сiно!

Вiн вирiшив, що коли й не вiзьмуть його до армiї, то саме через цiлковиту вiдсутнiсть бiографiї.

На медичнiй комiсiї його похвалили за здоров'я. Лiкар, вислухавши пульс, сказав йому:

— Довго житимеш, хлопче. Пульс у тебе п'ятдесят два удари на хвилину. Богатирський пульс. Довго житимеш!

— Постараюсь, — вiдповiв Андрiй.

На мандатнiй комiсiї у райвiйськкоматi до хлопця довго прискiпувались за його вiк. Шiстнадцятирiчних в армiю не брали. Андрiя врятували його атестат, у якому були всi вiдмiннi оцiнки, високий зрiст i захопленi вiдгуки лiкарiв. Його вирiшили послати в Київ, у артилерiйське училище.

I от вiн прийшов на вiйну, як ходив у колгосп на роботу.

Київського училища Андрiй не застав у мiстi: воно виїхало на фронт, обороняти українську столицю. Хлопця влаштували на якусь вiйськову машину, яка йшла до Харкова, i дали йому направлення в Харкiвське артилерiйське училище. Старший лейтенант, який робив це, хотiв, мабуть, уберегти Андрiя вiд фронту i тому посилав так далеко в тил.

Однак через три днi Андрiй знову пiдстрибував у кузовi вантажної машини, яка йшла з Харкова на Суми: Харкiвське училище було там, Суми промайнули перед Андрiєм, мов сон лiтньої ночi. Курсанти Харкiвського пiд командуванням генерала Чеснова виїхали на фронт.

I ще довго наздоганяв своє училище високий хлопець у сiрому сукняному костюмi, з маленьким чемоданчиком у руках. Тепер вiн уже знав, що неодмiнно потрапить на фронт. Бо фронт котився йому назустрiч, як степовий вихор.

_____

Танки стрiляли рiзко, поквапливо, нервово. Вони навiть не стрiляли, а бубонiли: "Бу! Бу! Бу!". I пiсля кожного такого "бу!" чахкав десь снаряд. Снаряди летiли один за одним, одскакували од сухої землi й розлiталися у всi боки червоними бризками, нiби перестиглi кавуни. I треба було видiти пiд цим страшним чахканням, пiд цими червоними бризками, сидiти, притиснувшись до рiдної землi, як припадав колись на печi до теплої черенi, й ждати, ждати, ждати. Хай отой широкий, рухливий танк пiдiйде зовсiм близько, хай вiн пiрне своїм вразливим черевом у високу пшеницю, i тодi з цiєї пшеницi несподiвано вилетять маленькi колючi снарядики сорокап'ятимiлiметрової гармати i пролижуть танк, як голка тканину.

Фiлософiя бою коротка, вона повнiстю вкладається в чотири слова: або — ти, або — тебе. I тому хлопцi, зцiпивши зуби, тамуючи в собi страх, терпляче сидiли у високих пшеницях, обiймаючи свої маленькi зеленi гармати, i били по фашистських танках тiльки тодi, коли знали напевне, що бронебiйни1й снаряд не пропаде марно.

Проти Харкiвського училища дiяв танковий корпус нiмецького генерала Фiтiнгофа. Фашистськi танки пройшли Бiлорусiю, вони форсували Днiпро й Десну, тепер перед ними був вузенький Сейм, за яким кiнчалася Україна й починалася Курщина, починалася Росiя. Танкiсти генерала Фiтiнгофа квапилися в Росiю. Вони увiрвалися в понадсеймiнськi села, лякаючи босоногих дiтей, розганяючи бiлих гусей, якi спокiйно плавали в тихих водах Сейму. Вони не надавали великого значення низеньким вертлявим танкеткам, якi метушилися в кiлькох кiлометрах од них, тягаючи за собою маленькi, тонко ствольнi гарматки. Але коли танкiсти спробували продовжувати свiй переможний марш, гарматки зустрiли їх таким вогнем, що довелося вiдступити.

В Ромни примчав командуючий танковою групою генерал Гудерiан. Вiн вважав, що такої сили взагалi не iснує i не може iснувати. Це був той самий Гудерiан, який хвалився, що мешканцi Вiдня повiдривали, як сувенiри, гудзики од його шинелi, коли вiн з своїми танками захопив Австрiю. Вiн не знав того, що австрiйцi, коли б їхня сила, витрясли б з нього душу i рвали б не гудзики, а кишки з його живота. Але Гейнц Гудерiан був надто самовпевнений, щоб робити такi припущення. Через рiк пiсля Австрiї його танки, уквiтчанi прапорцями й зеленню, гримiли по вулицях тихого чеського курорту Карловi Вари. У чехiв на очах стояли сльози, i Гудерiан думав, що то сльози захвату й розчулення. Бо прапорцi й зеленi гiллячки на танках — це ж так мило й безпосередньо! Тодi була Францiя. Гудерiан милувався готичними соборами Руана й Ам'єна, гуляв по Єлiсейських Полях в Парижi, а згодом стояв на франко-швейцарському кордонi й, наставивши скельця бiнокля на якесь тихе швейцарське мiстечко, мрiяв про той час, коли в горах цiєї мирної країни буде битися залiзна луна вiд його гримотливих танкiв.

В Польщi Гудерiан зупинявся в замку Фiнкельштейн, у тiй самiй кiмнатi, де колись Наполеон переспав з графинею Валевською i подряпав пiдлогу своєю iмператорською острогою.

Перед тим, як iти на Росiю, танковий генерал вивчав походи шведського короля Карла ХII. Вiн був честолюбивий, цей Гейнц Гудерiан. Вважав себе непереможним, i тому його здивуванню не було меж, коли довiдався, що бiля маленького Сейму його танки щось зупинило.

Два днi ковтав Гудерiан українську пилюку, поки добрався до щойно обладнаної штаб-квартири в Ромнах, i за цi днi курсанти Харкiвського артучилища пiдбили ще два десятки танкiв генерала Фiтiнгофа. Гудерiан наказав кинути на Харкiвське училище юнкерiв Берлiнського танкового училища. Хай хоч вони доведуть, чого вартi справжнi нiмецькi воїни!

Юнкери почали наступ уранцi. Вони твердо дотримувалися основного положення танкового бою, розробленого самим Гудерiаном. Рух i вогонь, вогонь i рух — ось мчали на позицiях харкiвських курсантiв з шаленою швидкiстю i били з гармат i кулеметiв таке, що все навкруги почорнiло.

Але щойно танки докочувалися до якоїсь завчасно визначеної лiнiї, вони спалахували, мов свiчки. За громом бою пострiлiв "сорокап'яток" не було чути. В'юнкi танкетки десь поховалися, i гармати не переїздили з мiсця на мiсце, — вони повривалися в землю, сховалися в густих перестиглих хлiбах, в невеличких гайках, за маленькими копичками сiна, що вже пообростали молодою отавою, i били, били, били.

Андрiй Коваленко був заряджаючим бiля однiєї з гармат. Вiн брав з розкритого металевого лотка довгий снарядний патрон i хвацько засилав його в чорний отвiр казенної частини. Закраїни гiльзи зривали з виступiв затвородержателi, стальний клин наглухо закривав отвiр, пострiл — i вже новий жовтий лискучий патрон летiв з рук заряджаючого курсанта Коваленка в округлу тiснину гармати.

Їхня "сорокап'ятка" стояла на луцi бiля притоки Сейму Виру. Вир — зовсiм маленька рiчка порiвнюючи з Сеймом, але навiть таку рiчечку не можна було оддавати вороговi.