Дума про невмирущого: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

"Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд своїми уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд поїзда. Вмить жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все в ньому волало про порятунок вiд неминучої смертi, i вiн теж кинуся туди, за тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.

— Стiй! Куди? — пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос. I чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. — Не смiй бiгти. Там смерть.

— Пустiть мене! — закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого пiджачка i ще не втрачаючи надiї на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi.

— Куди, дурню? — знову сказав йому той самий солдат. — Падай!

Справдi, в пшеницi почало творитися пекло. В кiлькох мiсцях над нею раптом знялися високi, до самого неба, стовпи чорної землi, вдарили в усi боки гострi язики кривавого полум'я.

То рвалися першi бомби, кинутi «юнкерсами». А тодi забубонiли кулемети. I люди в пшеницi почали падати. Вони падали i там, далеко вiд поїзда, i тут, зовсiм близько вiд вагонiв, так що Андрiй бачив, як на захисних гiмнастьорках виникають червонi плями.

Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима.

Коваленко зблiд, ноги в нього пiдломилися, вiн сiв на шорстку вагонну пiдлогу й затулив рукою очi. Вiн не плакав, нi. Вiт затуляв очi, щоб не бачити отого чорного, як осiння нiч, диму над бiло-жовтими пшеницями, щоб не бачити в пшеницях червоного, як кров, полум'я i кровi, червоних, як полум'я найбiльших у свiтi пожеж.

Вiйна стала на дорозi в юнака. Вона вела за собою страх. Вiйна i страх з'єдналися в нероздiльну силу. Щоб перемогти вiйну, треба було насамперед перемогти страх. Ти не злякався, Андрiю? Не вiдступиш? Не забудеш тiєї хвилини, коли страх штовхав тебе назустрiч смертi, i ти рвався i рвався з мiцних солдатських рук, з рук товариша?

Нi!

Ш ще, й ще бомбили їхнiй ешелон. I в Дарницi, де пiсок i сосни, i на мосту через Днiпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з води.

Вночi Андрiй ступив на київський перон. Од вокзалу вела кудись пряма, широка вулиця, i Коваленко пiшов по нiй. Через сотню метрiв його зупинив вiйськовий патруль, i два молодi солдати, довiдавшись, що вiн шукає училище, порадили йому звернути в Ботанiчний сад i там переспати до ранку, бо вночi вiн однаково нiчого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В мiстi був стан облоги.

Андрiй зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темнi хащi, i, нарештi, зупинився бiля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа м'яка трава. Та Коваленко простелив газету, пiдклав пiд голову чемодан i заснув мiцно й безтурботно, як дитина пiсля макiвки.

Вiн спав бiля ставка, в якому росла не казкова вiкторiя-регiя, ця неодмiнна прикраса всiх ботанiчних садiв свiту, а найзвичайнiсiнька українська ряска, дрiбненька лагiдна ряска, хистке плетиво яких легко руйнують найменшi брижi на водi. Отак i Андрiєве життя, маленьке життя нiкому не вiдомого хлопця з надднiпрянського села, було розворушене вiйськовою колотнечею, i висока хвиля стихiї закинула його аж сюди, в київський ботанiчний сад. Пiд Коваленком була газета з першими вiйськовими зведеннями, над ним нависло загрозливе вiйськове небо, готове щомитi прорватися жахливим свистом бомб. Вiйна обгортала його з усiх бокiв, як вода утопленика.

Тодi вiн саме косив сiно в плавнях. М'яко деренчала сiнокосарка, вистеляючи вибалки малюсiнькими, схожими на долоньки з розчепiреними пальцями листочками гусячих лапок, диркаючи косою по цупкому, як дрiт, пирiєвi. Гнiдi кобили Баронеса й Мазурка дружно похитували головами в такт своїй широкiй розмiренiй ходi, а їхнi лошата жирували спереду, плутаючись у своїх матерiв пiд ногами i вмiло уникаючи довгого Андрiєвого батога.

В обiд вiн мав точити коси з своїм напарником дядьком Архипом Нескоромним. Вони завжди точили косу разом, бо Андрiй ще не вмiв сам цього робити, а дядько Архип працював на сiнокосилцi вже десять рокiв. Але в той день Нескоромний затримався десь у кузнi, куди вiн поїхав зварювати косогiн. Андрiй лишився сам на всiй плавнi. Вiн стриножив коней, пустив їх пастися, а сам, випивши пляшку молока, що її вранцi поклала йому в торбину мати, побiг до Днiпра купатися. Пити холодне солодке молоко i купатися в Днiпрi — це Андрiй любив над усе.

Бiля рiчки вiн роздягнувся, сховав одяг у кущах шелюги i стрибнув у воду, м'яку, теплу, ласкаву. Вiн поплив на середину рiчки, викидаючи вперед руки, за кожним змахом вистрибуючи з води мало не до пояса. Згодом вiн лежав горiлиць i дивився на сонце. Сонце було велике, воно вкривало не лише все Андрiєве лице, але й усю рiку, i бiлi коси на її берегах, i червонi шелюги. Яке марнотратство! Андрiєвi хотiлося, щоб небесне свiтило хоч на мить належало тiльки йому одному, щоб воно ковзнуло теплою хвилею по його устах. Вiн цiлував ся з сонцем. Це була його давня, ще з дитинства, улюблена гра.

Шум пароплавних колiс примусив Андрiя припинити свою забавку. Вiн повернувся на живiт i побачив сталево-сiрого буксира, який тяг за собою чотири баржi. Буксир iшов згори, за течiєю, iз якоюсь особливою поспiшнiстю ляпав по водi широкими плицями своїх колiс. Пароплав швидко наближався, рiзнокольоровi — сизi, червонi й жовтi — баржi гналися за ним, витягнувшись у довгу на пiвдугу, схожу на райдугу, яку хтось перекинув i поклав на воду. До задньої баржi, як це завжди робиться, був прив'язаний човен. Не роздумуючи, Андрiй поплив наперерiз каравановi, маючи на метi покататися на отому човнi, що летiв за баржею, мов трiсочка. Вiн добре вхекався, поки вхекався, поки вхопився нарештi за нагрiтий сонцем дубовий борт човна, i мало не пiрнув з переляку пiд воду, коли його раптом ударили по пальцях чимсь твердим. З човна показалася сонна вусата, мов у моржа, голова, клiпнула на здивованого юнака закислими очицями й сердито сказала:

— Краще ба на фронт iшов, нiж отут дурачишсяБайстрюк!

Андрiй випустив тонкий борт з пальцiв. Вiд несподiванки i образи вiн не знайшов, що зразу вiдповiсти, а коли зiбрався з думками, було вже пiзно. Буксир розсипав своє вiяло барж далеко вiд нього.

Андрiй поплив до берега, одягнувся i, пересмикуючи плечима вiд свiжостi, побiг до сiнокосилки. Там вiн застав дядька Архипа i свого батька.

Те, що батько прийшов у плавнi, Андрiя не здивувало. Батько був зараз «безробiтним». Старий Коваленко вважався кращим скиртоправом в колгоспi. Коли починали звозити снопи на токи до молотарок, вiн викладав з них скирти, розкiшнi й величнi, мов iндiйськi храми. Пiд час молотьби вiн топтав солому. Топтав сам, нiкому бiльше не довiряючи цiєї справи, i хоч згодом вiд утоми й виснаження не мiг навiть злiзти на землю без допомоги, ожереди з-пiд його рук виходили такi пишнi й прекраснi, як отi паски, що iз печуть матерi своїм дiтям весною. Цiле лiто батько був радiсний, жвавий, збуджений i вiд нього линув якийсь особливий запах. Так пахне всерединi пшеничної соломини, коли надкусити її бiля колiнця.

Пiд час сiнокосу батько клав стоги. Стоги, вивершенi Василем Коваленком, стояли в плавнях гiнкi й рiвнi, як тополi. Коли восени їх починали звозити до колгоспних ферм, старий Коваленко мало не плакав.

Зараз же вiн нудьгував. Жнива ще не починалися. Сiно ще не висохло, щоб його складати в стiжки. Вiн не мав до чого прикласти свої руки, якi нiколи не були без дiла, i через те не мiг спокiйно всидiти на мiсцi. Учора ввечерi на нiч пiшов у сусiднє село до брата в гостi, а сьогоднi, бач, повернувся додому i прибiг у плавнi, мабуть, ворушити сiно.

— Здрастуйте, тату, — привiтався ще здалеку Андрiй. — Сухе вже сiно?

Вiн ждав, що батько засмiється, жартома вилає його i тодi стане казати, щоб вони облишили балки, а косили на буграх, де сiно вже горить. Але батько чомусь мовчав. Мовчав i дядько Архип.

"Що з ними? — подумав Андрiй, пiдходячи.

— Сiдай, Андрушо, — тихо сказав батько. Андрiй сiв, не перестаючи дивуватися.

— Таке дiло, Андрушо, — знову заговорив батько якимсь чужим голосом, нещастя в нас.

— Яке нещастя? — холонучи, спитав Андрiй. — Щось з мамою?