— Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..
— Та нi… Просто…
— Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко, — сказав полковник, — Що ти думаєш далi робити о полонi?
— А що ж тут робити? — розгубився Андрiй. — Ждати смертi — от i все…
— Ждати смертi й курка вмiє.
— А що ж iще?
— Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.
— Роботу я люблю, — нерiшуче промовив Андрiй, — але навiщо вона тут?
— Як то навiщо? — глянув на нього полковник своїми темними окулярами. Щоб добути хоч трохи хлiба.
— А навiщо хлiб?
— Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
— А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
— Еге, — свиснув полковник, — та ти що ж, добровiльно здався в полон?
— Нi
— Бився?
— Бився.
— До останнього?
— До останнього.
— Пораненим потрапив до рук фашистiв?
— Пораненим. Вмирав уже.
— То чому ж тепер говориш дурницi?
— Я думав…
— Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.
Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.
— На, їж, — сказав вiн. — Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю — дуже корисна рiч, i смачна.
— Моя мама колись пекли хлiб з калиною, — замрiяно промовив Андрiй. Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.
— Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому, — зiтхнув полковник,
Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим.
— А ви ж як? — спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба.
— Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.