— На Пiвнiчному полюсi.
— Хто написав «Едду»?
— Стурлусон.
— Де поховане серце Кутузова?
— В Хольбау.
— Звiдки ти все це знаєш?
— Це вже шосте запитання.
— А чорт! — вилаявся майор. — Я нiколи не думав, що серед вас є такi люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.
Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака — це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодної. I тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав:
— Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.
Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрiєвого батька.
— Прибув по вашому виклику, — сказав Коваленко.
— Ого, ти ще не забув армiї, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою — дуже розумна людина.
— Я чув, що ти роздав усi сигарети? — продовжуючи плести, сказав полковник.
— Роздав, — ствердив Андрiй.
— Навiщо?
— А навiщо вони менi? Я ж некурящий.
— Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.
— Навiщо?
— Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
— Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.
— I рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.
— Для чого?
— Дивне запитання, — усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднiм спитав:
— Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?
— Брилi, — вiдповiв Андрiй. — А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.
— Ти з України?
— З України.
— I я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.
— Менi незручно було з вами знайомитися…