Трансгалантичний розвідник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Йон не відповів. Мовчав, бо захоплено придивлявся до дівчини. Щоправда, вони познайомилися ще вчора, але тільки мимохідь. До того ж близнята були зморені дорогою і сонні. Та все ж Алька, хоч і втомлена, поводилася надзвичайно ввічливо — видно, була неабияк вихована. “Нудна, — подумав Йон, — як вірші про місяць”.

Тепер же обличчя в неї неприємно скривилося, в очах поблискував глум, на устах грала посмішка, і водночас вона була гарна, зваблива і якась зовсім нова. Тож не диво, що Йон замовк і тільки лупав на неї очима.

На щастя, Робик був не такий вразливий.

— Ні, люба дівчинко, — поважно пояснив він. — “Гей” зовсім не означає “добридень”. Але як захотіти, то можна вважати його за привітання.

— Дякую за пояснення, — холодно усміхнулася Алька.

— Добридень, — пробурмотів Йон.

— Ти не сказав учора, що вас аж двоє. Це твій брат? Старший чи молодший? Як його звуть? — питав Алик, стоячи перед Робиком. — Ви зовсім не подібні один до одного.

Наслідуючи брата, Алька вистрибнула у вікно — легко і, як здалося Йонові, надзвичайно граційно.

Робик засміявся — теж майже так, як “хвора на грип зозуля”.

— Рівно восьма. Пора снідати. Ми зовсім не брати.

Близнята здивовано перезирнулися. Якусь мить вони не могли й слова сказати з подиву.

— Це неможливо! — врешті скрикнув Алик.

— Абсолютно неможливо, — сказала й собі Алька.

Йон гордо глянув на Робика. Так майже завжди траплялося, коли прибульці з далеких планет, де люди жили зовсім інакше, ніж на його батьківщині, починали розуміти, хто Робик є насправді.

Сам Робик поблажливо усміхнувся:

— Цілком можливо. Ми не брати з тої причини, що Йон Сого належить до вашої породи, він людина, тільки народився на Сатурні.

— Ми, Соги, — додав Йон навмисне байдуже, — прямі нащадки перших сатурнянських поселенців.

— А я, — вів далі Робик, — належу до групи людиноподібних роботів. Я найновіша модель сатурнянського робота-опікуна, найновіша… звичайно, коли йдеться про внутрішню будову. Я, власне, піклуюся Йоном від самого його народження. Ви, мабуть, чули про те, що ми, роботи-опікуни — найкращі друзі людини на Сатурні.

Робик розповідав усе те здивованим близнятам, і його веснянкувате обличчя, точнісінько таке, як у чотирнадцятирічного хлопчика, сяяло усмішкою.

Алик поволі обійшов довкола Робика, розглядаючи його захоплено і шанобливо.

Натомість Алька твердо глянула Робикові в зеленкуваті очі й сказала:

— Не вірю. Це недотепний жарт.

Йон став навшпиньки й напружено чекав, як поведеться Робик. Він навіть трохи занепокоївся і вже хотів сказати: “Тільки не треба перебільшувати”, коли це робот зігнув ноги в колінах і підстрибнув на кільканадцять метрів.

— Ой! — скрикнула Алька.

А Робик тим часом опускався на землю набагато повільніше, ніж піднімався, бо мав у собі регулятор тяжіння.

— Ох, як гарно! — радісно засміявся Алик. — Як на уроці з роботознавства.

Тим часом Робик зупинився напроти Альки, схилив голову на ліве плече й пильно глянув на дівчину:

— Тепер уже віриш?

Алька замислилась. Потім легким, красивим рухом торкнулася його скроні й сказала: