Трансгалантичний розвідник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Там було майже темно. Делікатні дотики автоматичних рук допомогли набрати потрібної постави: ноги ледь розсунуті, руки підняті догори, голова рівно. За мить зі стелі сплила тиха тінь: то був тонкий і легенький вакуумний комбінезон, що закінчувався кулястим прозорим шоломом.

— Ну, як там? — озвався біля самого Альчиного вуха Йонів голос. — Чуєте мене?

— Так, — озвався голос Алика.

— Так, — шепнула Алька.

— Звісно, чуємо, — мовив Робик.

— Чудово, — сказав Йон. — Зараз почнеться випробування…

В Альчиній шафі замигтіло застережне біле світло. До тіла дівчини щільно приліг комбінезон, ноги їй автомат озув у великі черевики на пласкій заокругленій підошві.

— Чому тут за мене все робить автомат? — спитав сердито Алик. — Наче я немовля.

Хтось засміявся з легеньким почуттям вищості, Алька спершу не збагнула, хто саме.

— Друже мій, — сказав Робик, — приміряти комбінезони — надто делікатна робота як на людські руки.

— Авжеж, — підтвердив Йон. — Хіба ви вперше виходите на поверхню?

Дівчина завагалася:

— В таких умовах… уперше.

— Як це — “в таких умовах”? — здивувався хлопець.

— Та… — неохоче почала Алька.

Алик засміявся і перебив її:

— Моя марнославна сестра соромиться признатися, що досі ми ще ніколи не були на справжній поверхні.

— Розумію, — буркнув Йон.

— Коли ж, нарешті, почнеться те випробування? — сердито спитала Алька.

У шафах-гардеробах загорілися зелені написи: “Випробування закінчено”, і Алька почула загальний регіт. Вона й так була люта, а тут ще Алик, який зразу все переймав, почав теж гиготіти в стилі “тяжко хворої на грип зозулі”.

Як у такому випадку зберегти свою гідність? Хіба що мовчати. Тому Алька й мовчала.

На щастя, хлопці скоро перестали сміятися. Двері шаф відчинилися, і всі четверо знову опинились у перехідній залі.

— Ходіть за мною, — сказав Йон.

За його прикладом Рої та Робик знову стали на голубий квадрат швидкісного ліфта.

— Вже? — шепнула Алька.

Йон кивнув головою.

— Ми готові, — мовив він. — На поверхню. Ми готові.

І врешті…

— Ох, — зітхнула Алька.

— Ну-ну, — тільки й вимовив Алик.