Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це були: в адміністративно-організаційному відношенні, згадуваний гавптштурмфюрер Віртес, а в чисто вишкільному — десятник Гольткампф.

Перший, прямо захопився справою формування українського «фляку». Спеціяльно добре жив з нашою молоддю, з якої майже всі були або абітурієнтами, або учнями вищих кляс ґімназії. Ніколи не натякав на урядові чи нац. — соціялістичні теми, але старався сприйняти якнайбільше відомостей про все українське. Наші справи перед місцевими військовими властями заступав так уперто й щиро, що стягнув на себе нехіть місцевих старшинських кіл. Не без того, щоб і вони не вплинули на його перенесення від нас, що сталося в половині лютого 1944 р. Ставилися Віртесові закиди із нашої ж таки сторони, що він розвів протекціонізм, обкружився самими підхлібниками, не мав фахового знання і т. д., але це речі, які мусіли б бути спершу доказані. У зв'язку з цим не можна не сказати декількох слів про наших українських старшин у СС Касерне. Це було кількох старшин австрійської, української, польської та совєтської армій. У нашій батерії пор. Темник, у середній сот. Ф.Фрайт. Вони були передбачені командири батерій. Всі вони тоді ще не мали відповідних німецьких степенів, а перебували на правах «Фюреранвертерів».[23] Треба однак завважити, що це були старшини дуже вартісні, між іншим один поручник польської тяжкої протилетунської артилерії. Виїмки — це були 2–3 особи, але були. Напр., був. лейт. сов. армії Кошлак… здезертирував таки з Фрайману, не вернувся з відпустки. Наші взаємини з старшинами були дуже сердечні. Правда, нераз так було, що ми воліли б бачити більше незнання, чи «службовости», але твердішої постави супроти німецьких підстаршин та такої бойовости, як ми її привикли бачити. Під цим оглядом 3/4 наших старшин грішило. Були й інтриґи, особистого й партійного характеру. Вони дійсно не варті, щоб над ними розводитися, тим більше, що думки про їх причини та перебіг були дуже поділені. Стверджую тільки, що загал вояцтва дивився на ті речі з щирим обридженням.

Під час нашого побуту в СС Касерне припали теж українські та латинські Різдвяні Свята. Ми використали одні й другі, бо вільно було обидва рази, на латинські свята дістали ми приписовий приділ, а на наші — «дарунки» з Галичини та «Зондерцутайлюнґ».[24] На Св. Вечір організовано було спеціяльну вечерю в тодішній підстаршинській кантині (де пізніше наші Ді Пі переходили скринінґову комісію), на яку зібралися всі галицькі вояки, німецькі вишкільні сили, капітан Віртес, та командир місцевого дивізіону, штурмбанфюрер Дірнагель, як відпоручник командира запасного полку «фляку». Виступав наш хор, який стояв тоді на доволі високому рівні. Свята перейшли в приємній атмосфері, хоч дуже, дуже іншій від традиційної.

Взагалі релігійна справа була у нас наладнана добре. Ходження до церкви в неділю (це була тоді та сама Капуцінеркірхе, що по війні) належало до служби, хоч були можливості до викрутів. Декілька разів відправляв наш капелян, о. Левенець, Богослужбу таки в касарнях (у залі в «вежі»). Таким чином, гр-кат. Служба Божа була першим християнським обрядом, відновленим на СС Касерне, святині націонал-соціялістичного неопоганства. Релігійне наставлення українського загалу було нераз предметом кпинів, чи дотинків, зі сторони німців. Підчас коли вискоки рівних нам ми присікали з місця дуже енерґійно і звичайно, нечемно, тяжче було з такими справами, як напр., виступ нашого к-ра батерії поручника (оштуф) Тайдіґсмана на батерійній збірці, де він кпив собі з віри взагалі та розпитував своїх «ґаліцієрів», чи і чому вони вірять. Цей же Тайдіґсман, переходячи через кімнати в часі, коли батерія була на вправах, позривав зі стін образи святих, які були очевидно, лиш по галицьких кімнатах.

У Мюнхені видно було вже війну зблизька. Хоч збомбардованих дільниць ще не було, лиш тут, чи там, розвалена кам'яниця, а за нашої тут присутности взагалі налетів не було, алярм був кілька разів, бодай два рази денно. Тоді треба було на ґвалт вбиратися, хапати кріс і торністру та летіти коміть головою, чи то в ліс, чи то в «Шплітершуцґрабен».[25] Під час служби, охороняти промислові об'єкти в місті, чи околиці, до того завжди напоготові стояли авта; така їзда, в переладованому, критому вантажному авті, без світла вночі, безлюдними вулицями міста, при акомпаньяменті сирен (бо у нас поготівля передавалося телефонічно), мала часом характер дійсно, як казали німці, «толлє фарт».[26]

У вільний час (субота пополудні та неділя) все, що жило, летіло що сил до міста. А Мюнхен мав чим тоді захопити, не так, як в 1945-48 рр. Пхалися отже всі до тих самих срібнобілих автобусів, що від літа 1945 возили діпістів, і мчали до «Данціґер Фрайгайт», теперішнього «Файліч-пляцу». Звідтам дорога стояла вже отвором у всі кінці міста. У пханні в автобуси мало наше товариство велику вправу, що страшенно злостило німців, які висловлювали про нас усякі недуже похлібні уваги «штур, ві панцер»[27] (це ще один з дуже, дуже делікатних).

У місті кіна, реставрації та бари брали в свої обійми братію. Про куховарські вмілості баварців ми були від початку дуже низької думки. І справді, тоді загальною мюнхенською потравою були «Мушельфляйш і гемізе» (популярні «жабі очка») та «12-процентіґес бір» — 2 проценти алькоголю, 10 % «Бедінунґсцушляґ»,[28] одне і друге — рішуче замало для вибагливого галицького піднебіння. Хоч, ясна річ, існували способи дістати й карткові страви і, щедрі галичани, що з маркою не числилися, робили з тих метод часто ужиток. Барів та каварень було в місті повнісенько, з більше нами відвідуваних назву «Дінцеркеллєр», кафе Одеон, Гофґартен кафе, та багато інших, зрештою спритні хлопчиська повишукували для себе й дійсні «штамльокалі», де, як елемент добре платячий, були мило (як на авслендерів) бачені та радо обслуговувані.

Це, що я згадав спершу про реставрації та каварні, не має означати що добровольці не інтересувалися культурними та мистецькими установами Мюнхену. Можна було зустрічати галичан і в опері, і в театрах. Дойче Музеум не був тоді паскарським осередком, а що бодай у двох третинах було повно експонатів. Там часто можна було бачити наших стрільців. З природи речі відвідували Армемузеум. Дуже часто лазили, як їх український попередник, Максим Крушенко, на статую Баварії, словом — були всюди, включаючи сюди й університет, де українців було тоді лиш кільканадцять. Та найбільшою, мабуть, фреквенцією тішилися ботанічний сад та зоопарк, де тоді ще дійсно було що оглядати. Що в зоопарку вельми популярні були павіяни й інші їх кревняки, це хиба не дивно.

Та правду кажучи, не треба було їхати аж до міста, бо для вдумчивого обсерватора було й тут доволі інтересного матеріялу, не кажучи про внутрішньо-касарняні можливості розривки, як: кіно, кантина і т.д.

Цей інтересний матеріял, це були хоч би самі наші співмешканці, фрайманські есеси. Дійсно, людський матеріял нашого цілого Запасного Полку Зенітної Артилерії (так називалася ця одиниця, що ми до неї належали та яка квартирувала в цих величезних касарнях) вповні віддзеркалював у свойому складі духа епохи. Отже, передусім, чужинці, річ назагал не до подумання у німецькій армії. Їх присутність офіційно вияснювалася балаканиною про «Кампфґемайншафт», а то й простіше, а головне — щиріше, як напр., один знайомий німець сказав — «ідея ідеєю, а каноненфутер — каноненфутером». Чого, як чого, але отвертости цій людині не можна було відмовити.

«Авслендерів» було тут повно. Отже, ми, вальони, флямандці, румуни, голляндці, норвежці, данці, поляки. Перші в національних формаціях, решта в загальнонімецьких. Цікаво виясняли румуни, між якими були й румунські німці, в який спосіб вони попали сюди. Вони не крилися з тим, що румуни народ не бойовий (зрештою, вони це яскраво доказували на вправах). Як такі, вони скористали з виданого десь в 1943 р. оголошення, що німці з румунської армії можуть їхати до Німеччини на роботу. Вітрячи за тим можливість замінити збройну форму боротьби за Нову Европу на менш активну, чи радше менше небезпечну, «хоробрі» нащадки римлян лавами посунули голоситися. Що це зробили й правдиві німці, не треба казати. Їх усіх фактично забрали з румунської армії, перевели в якісь табори в Австрії — а звідтам нагло опинилися вони в есесах. Звідси на Фраймані такі німці, як: Константінеску, Філіпеску, Теодореску. Один із них, був. сержант румунського летунства Траян Теляга з Бесарабії, дуже часто бував у нас і добре з нами жив. Від нього і на його відповідальність оця історія.

Інші вичислені ґерманські народи — це або добровольці з чисто німецьких частин, або з таких мішано-ґерманських формацій, як полки, т. зв. «Бойтеґермане», «Вестлянд», дивізії «Вікінґ». З цими людьми ближчих зносин не було та й ніхто їх не шукав.

Та й самі фрайманські німці варті спеціяльного розгляду.

Це вже не були ці есеси, що в перших сорокових роках. Лиш із старших, головно підстаршин, можна б ще вибрати деяких, що відповідали б клясичному поняттю есеса. Величезна більшість не хотіла нічого й знати про війну, не кажучи вже про якесь добровільне голошення. Це були звичайно мобілізовані члени партії, або «гайотники»,[29] що подекуди ставили навіть спротив проти втілення їх до нелюблених тоді СС. Всі вони лиш хвалили Бога, що попали саме до «фляку». Найкраще про це свідчить факт, що син командира нашого полку служив у цьому ж полку, як казали вже з рік, дослужився до степеня «фрайтера» та «перечікував» війну. Подібно говорили про сина команданта мюнхенського ґарнізону. Не знаю, чи й це правда, але першого з них знали всі.

Вишкіл наш був в повному розгоні й не могло бути мови про поворот до Гайделяґру в лютому 1944, як це було передбачено. Тим більше, що в лютому-березні дивізія взагалі змінила місце осідку й була перенесена до славного Нойгамеру на Шлеську. Отже, наш побут у Мюнхені продовжено. З важливих подій цього часу треба назвати згадуване відкликання капітана Віртеса, якого в половині лютого замінив на становищі командира дивізіону капітан Сергій Кюстер, про якого буде ще нераз мова. Наприкінці березня вишкіл уже був очевидно закінчений, та побут в Мюнхені зайвий. В обличчі цього факту й у зв'язку з цим, що дивізія вступила в свою останню організаційну фазу оформлення, як велика бойова одиниця, наприкінці березня 1944 року, ми виїхали до Нойгамеру.

Нойгамер

Їзда через Німеччину нічого надзвичайного собою не представляла. Ми їхали ешельоном «ґітерваґенів»,[30] співали, а по дорозі німецьке населення махало до нас руками, мовляв — наші їдуть. Подорож пройшла без інцидентів, хиба зустріч з одним молоденьким українцем-«остарбайтером», що на якійсь станції, заінтересувавшись мовою, підійшов до ешельону. Відразу нав'язалася жива дискусія, до якої вмішався і командир дивізіону, С. Кюстер, що прекрасно говорив по-російськи. Хлопчина жалувався на тяжку працю та життєві умовини. Йому співчували всі, а далі почали давати хліб, папіроси і т.д. Командир теж ставився до хлопчини прихильно, натомість тоді свіжопризначений ад'ютант, уштуф. Еміхен, зачав голосно звертати увагу — мовляв, «вас іст ден льос, іх дахте, ір зайд Ґаліцієр, ві комт ес, дас ір міт дем русішен большевістен зо цузаменгельт»?[31] Заскочення від цих слів було таке велике, що ніхто не здобувся на відповідь. Бо хоч і з відповіданням у війську взагалі не дуже то просто, галицькі «фрехе шнауцен»[32] були добре знані. Це тому, що наш брат не дуже любив критися зі своєю думкою і, в міру можливости, висловлював її голосно. Виходячи з вищесказаного, згадаю коротко про всіх німців, що тоді вже були в дивізіоні, частинно, для загальної характеристики середовища, а частинно тому, що це були назагал постаті, що, під іншим ім'ям, були в кожній частині дивізії. Та вже відразу мушу почати саме від виїмку з-під цього правила, бо наш командир, згадуваний капітан Кюстер, був ориґіналом, що другого такого мабуть не було ніде. І так, військову кар'єру розпочав наш командир ще в роки першої світової війни — царській ґвардії, де мав степень поручника. Сам уроджений в останніх роках минулого сторіччя у Петербурзі, по походженні без сумніву балтійський барон (сам титулу барона не вживав, хоч до брата Олександра, професора університету, здається у Гайдельберґу, писав завжди проф. д-р Фрайгер Алєкс Кюстер, як теж до своєї сестри Ольги в Катовицях). Говорив дуже плавно, без найменшого акценту, по-російськи і не укривав, що сам є по матері півросіянином. Навпаки, по-німецьки говорив з деякими познаками слов'янської вимови, ґотикою писати не вмів, а в письмі взагалі, будучи прекрасним стилістом, робив (хоч рідко й незначні), ортографічні похибки. По війні багато подорожував, був у Китаї і Швеції. Спеціяльно його зв'язки з Швецією були дуже живі й сам він плавно говорив по-шведськи, ба щобільше, — його жінка, з дому графиня Гамільтон, була шведка, говорила по-німецьки, як чужинка, а з ним — лиш по-шведськи. Під час війни вона часто бувала в Швеції, і про ті її поїздки до Швеції кружляли по дивізіоні, головно, серед німецького персоналу, цілі леґенди. Звідти напр. мав Кюстер завжди правдиву каву, яку, по його власних словах, вижебрував у нього командир дивізії, Фрайтаґ, що позволяло Кюстерові зробитися «сірою еміненцією» в дивізії. Однак, думаю, що його всемогучість мала ще й інші джерела, бо він мав колосальні зв'язки в міністерствах, сам працював щось 12 літ з ранґи поручника в мін. авіяції, а в есесівському Фюрунґсгауптамті[33] мав впливи, зовнішнім виразом яких була дружна кореспонденція з багатьма міродайними старшинами. Оця Кюстерова, з одної сторони «ненімецькість», а з другої — всемогучість, довела до цього, що його постать усе була овіяна серпанком таємничости та двозначности. Під Бродами він пропав безслідно.

Другий, гідний уваги, «німак» — це згадуваний ад'ютант Еміхен. До 1942 поручник поліції, спершу в Бремені, відтак, після його ж слів, командант охорони гетта в Лодзі, типова «плюсква», смішної постави та з пискливим голосочком, нелюблений стрільцями, погорджуваний німцями, зате з величезними амбіціями — словом, — клясичний приклад «іберменша» в знаному сенсі.

Від перших днів нашого побуту в Нойгамері зачали до нас, майже щоденно, приходити німецькі підстаршини, як функційні. Були між ними ліпші, чи гірші, такі й інші, назагал — всі вважали службу в ненімецькій частині синекурою, сполученою з різними матеріяльними вигодами.

До Нойгамеру приїхали ми чи не найпізніше з усіх дивізійних частин, отже, квартири наші були далеко не найкращі.

Стояли ми в т. зв. «Гінденбурґляґрі», серед моря пісків, у бараках, де колись мешкали совєтські полонені, коло нас санітарний дивізіон, а далі господарський курінь.

Нойгамер — це такий же вишкільний табор, як і Гайделяґер, але іншого типу. Побудований у своїй основній частині ще до першої світової війни, до формування великих бойових одиниць надавався непогано… За старою німецькою системою, розположений далеко від міста, в пісковій пустині. Нойгамерський табор мав одначе характер військового містечка з улицями, мурованими, поверховими касарнями і т.д. Режим у ньому, як у всіх подібних німецьких центрах вишколу. Перед нами кватирувала тут 13 хорватська дивізія «Ганджар», по однозгідній опінії німців, «дер ґресте заугауфен унтер аллєн СС-дивізіонен».[34] Їх запасний курінь стояв тут ще довго, і смішні червоні фези з «помпончиками» належали до нормального образу Нойгамеру. Одною з яскраво від'ємних сторінок Нойгамеру було те, що його адміністрація була в руках «Вермахту»; відома річ, що у «Вермахті» крали більше, ніж в СС. Тому теж нойгамерський харч був скупий і поганий. Їдучи до Нойгамеру, ми всі горіли з цікавости, як тепер дивізія виглядає, що чувати в новому українському осередку, в Галичині і т.д. Тоді теж відбувався саме т. зв. «перший айнзац», про який у нас на Фраймані, кружляли різні, часом доволі фантастичні, поголоски. Так, що приїзд до Нойгамеру вижидали всі з напруженням, від командира, до останнього стрільця, чи пак «канонєра». Судилося нам доволі скоро задоволити оцю оправдану цікавість.

Hа вишколі в Нойгамері 1944 року

У Гайделяґрі, як сказано, наше вояцтво виглядало бездоганно. Рівно ж і в Мюнхені клали велику вагу на зовнішній вигляд. Так, що ми, «флякісти», перейшли під цим оглядом доволі сувору школу, яка дісталася зрештою всім, що побували в Німеччині на спеціяльному вишколі, та мали вже вироблений певний військовий смак.

Цей наш смак мав бути виставлений на важку пробу підчас перших наших днів у Нойгамері. Бо дійсно, не було чим захоплюватися. У кропив'яних, здебільша вже зношених мундирах, які держалися лиш до першого дощу, сторчали невдоволені, заспані, голодні добровольці, при чому тут уперше прийшлося б в багатьох випадках взяти слово «доброволець» в лапки. Черевики нечищені, без камашів, в більшости, зрештою нелюблених, шоломи «набакир», у декого кількаденний заріст. Підстаршини (мова йде про підстаршини чужих армій, яким признано ранґи без попереднього військового перевишколу за німецькими приписами), здебільша неенерґійні несли службу без тої верви, що саме робить цивіля військовим. Ми, що привикли до салютування кожному підстаршині, не без утіхи зауважували здивовані лиця українських підстаршин, яким салютували наші артилеристи. А говорилося загально, що ще місяць-два й дивізія вирушає латати пошарпаний «Остфронт»!

Насувалося тоді мимоволі питання, що це сталося з таким свідомим, бойовим, елементом, що весною, чи літом 1943 р. щиро, за невеликими вийнятками горнувся, до, здавалося, оживаючої, рідної збройної сили. Відповідь була нелегка, а ця метаморфоза незрозуміла. Різниця між настроєм та поставою «першої тури», на які складалися комбатанти, чи інтеліґентна молодь, і «другої», головно селянської, з кінця 1943 та початку 1944 рр., була така очевидна, що не могла викликати застанови в кожного, що був у цій справі безпосередньо заінтересований. Та справа була ясна і проблема за декілька днів розв'язана. Перелом 1943 і 1944 років, це доба розросту підпільної збройної сили в Західній Україні. Крайовий загал, частина якого стояла так осторонь від дивізії, побачив іншу можливість виявити свої патріотичні почування. Ця друга можливість мала над дивізією ту безсумнівну перевагу, що була і по формі, і по суті, національною, протинімецькою не лише потенціяльно, але й принципово, а попри це все — не крила в собі обов'язку покидати рідну землю. Тому слушно висловився раз наш командир, що сказав, «іх ґлявбе, ді УПА ібт ауф ді україніше юґенд філь мер штарке анціґунґскрафт аус, альс ді дивізіон».[35] Вислідом створеної в Галичині ситуації було, що цвіт молоді остав у підпіллі, а великий процент добровольців, що на весну 1943 р. дійсно хотіли вступити до дивізії, змінив свою думку під впливом зовнішніх подій та вісток із вишкільних осередків дивізії, не пішов на мобілізаційний заклик; решта зголошених, що пішла, робила це нерадо, а, подекуди, під час вишколу, прямо ставила пасивний спротив. Тому, коли рекрутські маси зустрілися з абсольвентами підстаршинських курсів (головно піхоти), які всі були «першої тури» та виїхали з Галичини розмірно вчасно, відносини обох груп стали доволі напружені. Пізніше це напруження заникло, бо «старі» вповні сприйняли спосіб думання «нових». У подібний спосіб можна пояснити й оці масові дезерції, що саме тоді розпочалися. Ніхто з цих «дезертирів» не був такий наївний, щоб думати, що при високо розвинутому поліційному режимі у Ген. Губернаторстві, він зможе сидіти спокійно вдома. Вони лиш думали, що в Галичині ліпше послужать загальній справі. У величезній бльшості випадків дезерції, були саме ці мотиви.

В обличчі цього, не диво, що віра не лиш в боєздатність, але й узагалі доцільність дивізії, була дуже захитана. Високопоставлені німці дивилися на цю справу без зрозуміння, говорити з ними «на розум» не було можна, а самі українці не були в силі змінити існуючий стан.

Хто ж це були ці високопоставлені, що могли б вплинути на зміну відносин на ліпше, бодай у нутрі дивізії? Передовсім — це командир дивізії Фрайтаґ. Тоді він уже був бодай генералом, бо на новий рік авансував він на бріґадефюрера, отже — генерал-майора. Про його військове минуле та, взагалі вміння, кружляли різні, дуже непохлібні, поголоски. В усякому разі, я знав німця, що ніби то служив у його «швадроні» в Польщі 1939; тоді Фрайтаґ був ще лиш сотником кавалерії і, по словам цього його бувшого підвладного, не дуже «списався». Інші говорили, що він сам старався, щоби Гімлер дав йому цю дивізію, другі — що це улюбленець Гімлера, який рішив помогти йому зробити військову кар'єру. Та все таки факт, який кидає деяке світло на Фрайтаґа як військовика, що від лютого до квітня 1944 р., він був на курсах для командирів дивізії — це доказ, що ніколи перед тим він не командував дивізією. Про тодішнє наставлення Фрайтаґа до українських справ важко щонебудь сказати. В «першій» дивізії він нічим яскравим цього наставлення не виявив, ні в додатньому, ні в від'ємному розумінні. Говорилося загально, що його погляди на українство формує передовсім сот. Паліїв, який теж мав редаґувати його «листи до добровольців Галицької дивізії».

Фактичний пан і володар дивізії — це мав бути дивізійний шеф штабу (дівізіонс Іа) штубаф. Гайке. Молодий майор, як казали самі німці, непересічний організатор, мав нібито бути підпорою свіжоспеченого командира Фрайтаґа на організаційному, а відтак чисто військовому полі. Одначе і він старався про приязнь «сірої еміненції» дивізії — нашого командира, Кюстера, якому складав товариську візиту в його помешканні, яке було в розположенні нашого дивізіону. З українських старшин, які в дивізійному штабі грали ролю, і з якими числилися, можна назвати хиба лиш сот. Палієва, шефа дивізійного відділу ІІа, отже, персональних справ офіцерського корпусу. Це було з правила в кожній ненімецькій частині найважливіше становище, бо офіцерські кадри мали засадничу вагу для вартости і боєздатности частини. Тому це мусіла бути взагалі людина вартісна, з організаційним хистом, з умінням поставити на своїм (українець у німецькій частині!), а далі — знавець українських обставин, наших можливостей і людей. Ледви чи могла бути на цьому місці якась інша людина, окрім, саме, Палієва. Головна заслуга, а заразом і «вина», сот. Палієва — це невсипуща праця над творенням українських офіцерських кадрів. Діяльність ця йшла, як казали, в двох напрямах — притягнути всіх боєздатних комбатантів до активної служби в дивізії, а далі — якнайбільше число інтеліґентної молоді вислати на старшинські курси. Заслуга в цьому, що дійсно праця над створенням старшинських кадрів принесла великі кількісні успіхи. Щоденно кілька нових прізвищ офіцерів появлялося в дивізійному наказі, а десятки нових «айнштуфунґсантраґів»[36] накопичувалися щодня у відділі ІІа. Система признавати старі ранґи офіцерам з чужих армій довела, одначе, до того, що часом старалися про «ранґу» люди, що не мали на неї ні права, ні здібности. В окремих випадках траплялися, що для «айнштуфунґу» вистачала посвідка Бойової Управи, або й доволі очевидно зфальшовані документи. Паліїв у своїх поїздках по Галичині при кожній нагоді підчеркав вагу українських офіцерів для розростаючої мілітарної організації. Відгуки на ці зазиви були, здебільша, дуже своєрідні. Оця масова продукція офіцерів і «офіцерів» ще раз виявила вагу офіцерських кадрів у визвольній боротьбі бездержавного народу. Замість плянового вишколу на далеку мету, треба було імпровізувати, в працю вкрадались недотягнення, а вартість вислідів цієї імпровізації ще лишній раз доказала правдивість старої засади, що з порожнього не наллєш. Гарні перспективи розвивалися перед молодими «фюрербеверберами».[37] Наша дивізія була чи не одинока, де урядово всі люди з середньою освітою вважалися «ФБ» — старшинським матеріялом. За кількість місць для українців на старшинських курсах, штаб дивізії вічно зводив бої; беручи в сумі, число місць для галичан на офіцерських курсах було доволі велике. Оці місця на курсах — це найбільша заслуга Палієва, корона його організаційно-військової діяльности, яка вможливила нам з більшою вірою споглядати в майбутність. Були голоси, що ця політика масової висилки молоді на курси довела до «обезкровлення» дивізії, перед її виїздом на фронт. Це — та «вина», про яку я згадував. Це, безсумнівно, правда, і думаю, що на нікому це обезкровлення так не відбилося, як саме на нашому «фляку», де більшість підстаршин, що закінчила курс у Мюнхені та більшість «ентфернуґсмесерів»[38] з курсу в Шонгав поїхали на старшинський вишкіл, а дійсно бойовий український командир важкої батерії сот. Темник, поїхав на курс командирів батерії. Але, з другої сторони, ця акція себе оправдувала, бо, хоч нехтування потреб моменту було очевидне, виявилася вона вповні доцільною на дальшу мету. Безпосередньо після нашого приїзду до Нойгамеру актуальною стала справа признання степенів нашим старшинам, які перебували дотепер на неясному положенні «фюреранвертерів».[39] Ця справа лежала на серці нашому сот. Кюстерові, який зараз же вислав через штаб дивізії відповідне письмо до Ф-гавптамту. Окрім урядових документів, були залучені характеристики поодиноких кандидатів, звіти їх зверхників з Мюнхену, звіти зі стрілянь і вправ, опінія нашого командира. Двох старшин постановив Кюстер видалити з дивізії: румунського «сублокутенента» фльоти Соколотюка і пор. совєтської армії. К., роблячи тим цьому другому очевидну кривду (хоч, у сумі, це йому на зле не вийшло). Других двох мали дістати ступені поручників з відсуненням їх до інших частин, решта — один, як поручник і командир батерії, другий — як поручник і мірничий старшина, а 6, як чотарі.

[[23]] Кандидат на старшину.

[[24]] Надзвичайний приділ.

[[25]] Окопи проти відламків.

[[26]] «Чудова їзда».

[[27]] Впертий, як панцер.

[[28]] Додаток для обслуги.

[[29]] Гітлерівська молодь.

[[30]] Тягарові ваґони.

[[31]] Що є? Я думав, що ви галичани, а як до того приходить, то ви тримаєте разом з російськими большевиками?

[[32]] Невгамовані пащеки.

[[33]] Евіденційний головний уряд.

[[34]] Найбільший свинячий гній поміж СС дивізіями.

[[35]] Я думаю, що УПА має більше притягаючу силу для української молоді, чим дивізія.

[[36]] Анкета для зарахування на пост старшини.

[[37]] Претенденти на старшин.

[[38]] Вимірювачі віддалі.

[[39]] Кандидати на старшин.