Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

2) 29, 30 і 31 полки піхоти, ще без усталених кадрів, без розподілу на батальйони, доволі ще неозначена маса без виразного окреслення, під проводом українських старшин — майора Побігущого, сотника (бувшого українського і польського підполковника) Барвінського, кол. команданта Модліну, сот. Гончаренка і ряду інших.

3) 14 полк артилерії, що тоді мав невеликі старшинські та підстаршинські кадри, під командою сот. Палієнка (українського і польського полковника).

4) 14 дивізіон зенітної артилерії — така ж група старшин і підстаршин, під командою німця, сот. Віртеса, великого, як казали, прихильника українців та винятково порядної людини.

5) Невеликі, або мало тоді знані загалові, кадри зв'язку, дивізійної кінноти, протипанцерної та піхотної артилерії, фюзилєрів і т.д.

В той же час на ряді курсів, головно у Ляуенбурґу, Радольфцелі та Просечніцях, школилися підстаршинські кадри всіх родів зброї для плянованих частин, а по цілій Німеччині та Франції були порозкидані центри вишколу галицьких рекрутів.

Ми, стоячи тоді близько кінця вишколу, слідкували з великим зацікавленням за організаційно-учбовим рухом у Гайделяґрі.

У центрі загальної тоді уваги стояли українські старшини, від приходу яких загал стрілецтва багато собі обіцював та з якими в'язали багато надій. Перша стріча з українськими старшинами відбулася так, що до нашої сотні, тоді ще з німецьким персоналом, перенесено двох українських поручників, пор. Стефанова й ще одного чотара, як майбутніх командирів сотні й чоти. Вони, як казав нам «шпіс» на сотенній збірці, мали лише «приглядатися».

По деякому часі ми вже мали вироблене поняття про наших старшин. У так зв. першій (добрідській) дивізії старшин-українців можна було поділити на 3 групи:

1. Комбатанти; під цією назвою розуміли тоді не лиш старшин галицької та наддніпрянської армій, але й узагалі, учасників 1-шої світової війни. Все люди від 45 до 60 літ, які останнє чвертьстоліття назагал нічого спільного з військовим ділом не мали і мати не могли. Люди, які жили, фахово кажучи, минулим, теперішности або не розуміли, або стояли перед нею безрадно. Відсвіжене на старшинських курсах воєнне знання було з правила невелике, про військову верву, чи офіцерську німецьку «цакіґкайт» нічого й говорити. Призначення їх до лінійних частин, спеціяльно в характері вишкільних офіцерів, було помилкою. Здебільша місце їх могло б бути в військовій адміністрації, бо й до штабової роботи вони в більшості не надавалися. Вищесказане виглядає на суворий осуд наших комбатантів, коли взагалі не наклеп. Та це є радше діяґноза, яку поставив такий бистрий та спостерегливий лікар, яким був пересічний наш стрілець. Бо вояк не шукав оправдання для свого старшини, чому він є злий, але хотів бачити його таким, яким, за німецьким зразком, його бачити привик. З другої сторони, цей же суворий лікар розумів всю велич громадської відваги та глибину самопосвяти цих людей, які, в старшому віці, покидали родини, жінки й дітей, менш чи більш вигідну працю, й менш чи більш нормальні умовини життя, для того щоб пуститись на старі літа на непевне, в'яжучи себе з скомпромітованим мундиром армії, міць якої танула на очах — усе це для того, щоб ще раз попробувати — ану ж, може вдасться, як не для нас, то хоч для дітей наших…

Згадати треба й це, що між ними бували теж старшини, що вміли знайтися на висоті своїх завдань, і користувалися респектом серед вояцтва та німецького персоналу. Це, зрештою, були одиниці, а про загал ходила приповідка, що мовляв, «цивіль умундурований — мундир спрофанований».

2. Наступна група — чисельно невелика, але важна якісно. Це активні або резервові офіцери окупаційних армій. Можна сюди влучити й тих наддніпрянців, що служили як був. контрактові офіцери в польській армії. Це були б отже польські офіцери, здебільша резервові, хоч були й активні. Найбільше зближені до европейського поняття офіцера. Між ними зокрема багато волиняків. Дальше — радянські офіцери, під фаховим оглядом дуже вартісні, національний їх рівень здебільша високий. Хоч, чого зрештою не можна оминути, були між ними й люди, для яких військова служба була ремеслом, або служба в дивізії — ґарантією сякої-такої безпеки. Ще була невелика кількість резервових офіцерів румунської армії. Чи були які старшини з чехо-словацької армії, не знаю.

Всі ці старшини переходили в цьому часі перевишкільні курси, після яких їм назагал признавали останні їх степені з давньої армії.

3. Третя група — це різні старшини воєнного часу, з леґіонових, поліційних і подібних формацій, елемент молодий, під оглядом особистого складу дуже пестрий та дуже різної вартости. Це дуже своєрідна група та важка до дослідження.

Так виглядала справа старшинського корпусу наприкінці 1943 р. Коли ще візьмемо під увагу велике число німецьких офіцерів, головно штабових, спеціялістів та командирів великих одиниць, ясно бачимо, як слабо була поставлена справа старшинських кадрів, які не тільки, може, не творили національного моноліту, але навіть між собою були дуже зрізничковані.

Тимчасом життя дивізії плило своїм руслом. Цей час називали у нас «полюванням на людей». Щоденно відбувалися персональні зміци в складах сотень. Дивізійні частини набирали собі людський матеріял до дальшого вишколу. Це в багатьох випадках не могли бути невишколені рекрути, бо йшло про спеціялізацію, а не простий вишкіл піхоти. Наша сотня поволі маліла і її стан звузився до чоти. Це сталося так, що 4 чоти нашої 2, відтак 11 сотні перенесено до 14 дивізіону протилетунської артилерії під команду гавптштурмфюрера Віртеса. Вони з дня на день очікували виїзду до Мюнхену, де тоді був центр вишколу протилетунської артилерії. До осталих недобитків 11 сотні долучено так зв. «Офіцірсцуґ» — чоту українських офіцерів 1914—20 рр., що по перевишколі, мали назад дістати свої степені, а цілість дістала шумну назву «Шіценлєркомпані». Однак її скоро розформовано, і ми теж знайшлися у популярному тоді «Флякабтайлюнґу». Говорилося загально, що в половині грудня 1943 р. виїдемо на артилерійський вишкіл, у початках лютого повернемось, а на весну дивізія, як цілість, буде зформована і готова до бою. І дійсно, 12 грудня, заладували нас в ешельон і ми виїхали. З доволі мішаними почуваннями прощалися хлопці з військовою колискою української молоді — близьким до Галичини Гайделяґром, де так легко було приїхати «безухам».

І так історія 2 сотні давнього «Цетбефав» продовжується у 14 дивізіоні протилетунської артилерії. Однак це вже матеріял до наступного розділу.

Під покровом Св. Варвари

Всі ми мабуть читали замолоду, чи радше в діточому віці «Чмелика» Королева-Старого.

Молодий полтавець, син національно настроєних батьків, дістається, при помочі чомусь, німецького гавптмана Йогана Шульца, до Мюнхену. Він студіює і захоплюється Европою. Ходить до англійського парку, буває в Прінц Реґентен Театрі, музеях, лазить на статую Баварії і т.д.

Мабуть, неодин з молодих адептів артилерії думав про цього нашого попередника, Максима Крушенка, та місто, яке він з таким захопленням описує. Бо йшлося про місто, яке має свою опінію в усьому світі, місто — столицю Баварії, місто мистецтва з його музеями, театрами, палатами та культурними й історичними пам'ятками. Хотілося пізнати столицю націонал-соціялізму, місто, де відбувалися історичні події великої міри, побачити Брунатний Дім, Фельдгернгалє та «вічну варту», а до цього, як дехто казав, треба поспішати, бо може бути запізно. Спеціяльних українських традицій у Мюнхені ми не шукали, бо й важко було б. Хиба може представництво Галицького уряду в роках визвольної боротьби, ну — і Мюнхен, це ж резиденція «Гетьмана України Обаподи Дніпра», Полтавця Остряниці. Так що, хоч як це не дивно, українство на мюнхенському ґрунті не таке вже незакорінене, як могло б здаватися.

Від наших попередників у протилетунському ремеслі знали ми вже про існування якогось Фрайману та СС Касерне в ньому. Чували ми вже про колосальні, може єдині в своєму роді, касарні, про довжину коридорів, по «яких уфавде мотоциклом їздить», чували неодно таке, чого в дійсності не було ніколи…

Оці наші попередники, це — 80 добровольців «першої тури», тобто: покликаних 17.7.1943, згадуваних уже, як кадра 14 дивізіону протилетунської артилерії, що відбули тут від серпня до листопада 1943 протилетунський вишкіл. Тепер ми разом з ними, маємо перейти основну спеціялізацію та створити кістяк для справжнього дивізіону. Отак найшлися ми в службі святої Варвари, патронки всякої артилерії.

Є нас тепер 252-ох, розділених на 3 німецькі батерії: легку (2 цм), середню (3,7) і тяжку (8,8). Панує у нас типове двоєвластя: організаційно творимо осібний дивізіон, але вишкільно належимо до німецьких батерій; відпустку може дати лише наш командир, капітан Віртес, до «бункру» може всадити і наш і, місцевий… Та це вже така військова логіка, і нема на то ради…

Мешкаємо в колосальних касарнях, так добре знаних пізніше тисячам українських Ді Пі. Кімнати, після пам'ятних гайделяґрівських «братрур», великі, ясні, просторі. Цілість — із кальориферами, біжучою теплою та зимною водою, апаратами з підозрілими написами «Меннер, шіцт ойре ґезундгайт»,[18] робить прямо враження люксусу.

Величезні, 5-поверхові бльоки — повні молоді, що говорить хиба усіми европейськими мовами. З вальонами порозуміваємося на міги, або по-французьки, з флямандцями чи норвежцями по-німецьки, з румунами покищо не говоримо, бо «кампфґемайншафт»[19] — одне, а циган — друге… По середині величезна площа. Тут відбуваються «ферайдіґунґи».[20] Там ходити не поручається. Наші відносини з рештою касарняного населення назагал поправні. Спершу, як почули, що ми «ґаліцієр», заінтересувалися, що це воно за етнографічна дивовижа; почувши, що ми «українер», виразно розчарувалися. «Ір шпрехт воль русіш унтерайнандер, ва?»[21] — було наступне питання. Наша братія трималася непогано, подекуди з виразною вищістю. Галичанин, зокрема молодий, відзначається деяким нахилом упрощувати собі приписи, які його торкаються, незалежно від цього, хто їх видавав. Цю благословенну прикмету нашого народу помічав я весь час, коли був у дивізії й зустрічаюся з нею надалі. Вона, з одного боку, спричинила, що влада дивилася на нас, як на «дещо недисциплінований елемент з виразними демократичними аспіраціями» (історичні слова одного з «авсбільдерів»[22]), з другого — вміло використовувана нашими, вже не стрільцями, а «канонєрами», вельми влегшувала життя на чужині. Назагал, одначе, ставлення німецької військової влади до фрайманських українців 1944 року було цілком поправне.

Причина цього не могла лежати в жадних засновках сентиментальної натури, а вже напевно не було наказане згори. Все, назагал добре, ставлення до себе та всю, тоді загальну, повагу заслужив собі наш доброволець своєю інтеліґенцією та вмілістю на площі вправ. Уже перші наші добровольці, згадувані 80 людей «першої тури», на полігоні відзначилися, як безконкуренційні стрільці та вибилися на перше місце між усіми учасниками. Наш власний (мова іде про тяжку 8,8 цм батерію) вишкіл розпочався, як слідує.

По загальнім обзнайомленні з матеріяльною частиною та функціями поодиноких гармашів, наш вишкільний підстаршина запропонував привести отак, на пробу, перший раз гармату в огневу позицію. При цім він додав: «Ваші німецькі товариші (це не був однак першоклясний людський матеріял), що вже вправляють шість тижнів, потребують на це 90 секунд; у загальному, кожний час нижче 100 секунд є добрий, а я вам, на перший раз, даю 2 мінути». Хлопці переглянулися, і, на даний знак, усе кинулося до гармати. Після переведення вправи підстаршина ствердив, що ми зужили на її виконання лиш 75 секунд. Він був дійсно заскочений і не міг нами нахвалитися, тим більше, що із технічного боку нічого не можна було закинути. Було це, очевидно, «дрільмесіґ», на площі вправ, не в терені.

Та пізніше жадна з чотирьох українських гарматних обслуг не потребувала для введення гармати в огневу позицію більше, як 1-ну мінуту…

Подібно малася справа з піхотинським вишколом. Тут наша перевага над німцями була цілком уже очевидна. Ми ж перейшли в Гайделяґрі добру, 3-місячну, піхотинську школу, а німці приходили до фрайманської СС Касерне лиш, як рекрути.

Та мабуть, при тодішній системі, й найбільші наші успіхи не змогли б захоронити нас перед злим трактуванням, а то й шиканами, якби не наша команда.

[[18]] Мужчини, охороняйте ваше здоров'я.

[[19]] Спільність боротьби.

[[20]] Заприсяження.

[[21]] Ви говорите по-російськи між собою?

[[22]] Вишкільник.