Зелена пастка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я люблю своє місто. Мені найбільше подобалось, коли ми вдвох з батьком зручно вмощувалися в прозорій кабіні таксі, і я вів «метелика» над Дніпром, над плавнями, а потім приземлялися серед степу. А степи в нас!.. Влітку там блукають тремтливі марева, шугають у небі яструби, і все перед тобою як на долоні, куди не кинь — всюди степ, рівнина, ласкаве небо, сонце. Простір! Може, тому оксамитова стіна джунглів і здалася мені з першого погляду тісною, задушливою…

Та нудьгувалося мені тут недовго. Рудий Заєць, а надто маленька Меро швидко призвичаїли мене до нового місця. Ми часто блукали вуличками Пері, зазирали в безлюдні крамнички та кафе, де дрімали бармени і продавці, зупинялися біля гомінкої дітвори, що збиралася навколо невеликого басейну з фонтаном, навпроти напіврозваленого католицького собору. Потім прямували до міського майдану. Там височіли залишки стародавньої арки з висіченим на граніті якимось дивним календарем. За аркою починався базар — мальовничий живий калейдоскоп облич, рук, барвистого одягу, дивовижної всячини. На землі рядами стояли фантастичні ідоли, птахи та звірі, витесані з чорного, твердого, як сталь, дерева; в повітрі вчувалися пахощі меду; гули бджоли; іграшки та посуд із пропаленої глини дзвеніли від дотику, як порцеляна.

На базарі до Меро підходили індіяни, неквапні, спокійні, як старий Катультесе. Чорноволосі неговіркі люди охоче вели нас до себе, в ліс, пригощали запашним какао, млинцями, спеченими на багатті, скибочками наперченого солодкуватого м'яса, плодами манго та в'яленою рибою. Іноді ми залишалися в індіянських хижах на ніч. У темряві палахкотіли багаття, освітлювали золотаво-бронзові постаті юнаків; дівчата в білому вбранні, похитуючись, тихо співали журних пісень; уранці хтось із юнаків проводжав нас до «замку», перемовлявся з сеньйорою Росітою кількома фразами і зникав. Згодом я збагнув, що серед індіян у господині «замку» було чимало родичів.

Траплялося, ми й самі, без провожатих, заглиблювалися в сельву, йшли, пробираючись крізь зарості, аж доки не закінчувалася стежка, протоптана людьми. В гіллі стрибали чудернацькі папуги ара, невловимі колібрі зграйками пурхали над нами і поринали в гущавину, сповнену шереху, пташиного крику; на деревах бавилися мавпи, здаля помічаючи нас, змовкали і ховалися в густих кронах. Меро весь час кудись зникала, ховалася в кущах і не обзивалася, дратуючи Рудого Зайця. У відповідь на його погрози більше ніколи не брати її на прогулянку, вона заходилася сміхом. Дівчина нічогісінько не боялася, джунглі були її рідним домом. Меро могла любісінько підійти до дерева, що називалося «пало санто». В його стовбурі аж кишіло вишневими мурахами, кровожерними створіннями, які люто накидалися на людину. Навіть трава не росла під цими деревами. Всі обминали їх десятою дорогою, а Меро хоч би що — підбіжить, поплескає долонями по м'якій корі, і як тільки із стовбура, з усіх щілин висиплять мурахи, з реготом відскакує назад.

Двічі на тиждень старий Катультесе будив мене та Рудого Зайця до світ сонця, і ми вирушали рибалити: сідали у вузький гостроносий човен, в молоці туману пливли по Вачуайо. Потім завертали в дрімотну затоку. Катультесе запалював смолоскип, ми тихо брели вздовж берега, стискаючи в руках короткі остроги, пильнуючи, чи не промайне у воді, як тінь, спина сома…

Що не день, дивовижний чужий світ все менше здавався мені похмурим і непривітним. Він розкривався поволі, як ті нічні квіти, що траплялися на березі ріки, на узліссі. Удень я проходив повз них і не помічав їх, а з настанням сутінків квіти прокидалися і вражали казковою красою.

З батьком я бачився нечасто. Він з'являвся в «замку» весь у багнюці, неголений, одяг на ньому звисав шматтям. Відпочивав дві-три доби, і знов — у джунглі. Роботи в нього вистачало. Мій батько — головний експерт Комітету продовольчих потреб при ООН. На початку нашого XXI століття кількість населення земної кулі швидко зростає. Це кожному школяреві відомо. Але не всі знають, скільки нині турбот у вчених, у спеціалістів-природників. Вони б'ються, щоб відшукати на планеті, як каже батько, «нові гамазеї з харчем». Шукають не тільки на землі — і під землею, і в морях-океанах, навіть в атмосфері. Батько вважає, що сама природа виявила велику мудрість, створивши джунглям славу недоступності, неначе передбачала, що люди колись скажуть їй за це велике спасибі. Адже природа неначе притримала про запас справжні скарби, не давши розтринькати їх передчасно. Тепер настала черга й цього, недоторканого досі, «запасу». Моєму батькові випало очолити дослідницьку групу, яка на початку літа прибула до містечка Пері. Звідси експедиція розпочала обстеження тропічних лісів, вивчаючи райони сельви на південь від Вачуайо, де ще не ступала нога людини.

Батько узяв мене з собою. Рік тому наша квартира в Комсомольську-на-Дніпрі спорожніла. Мати моя була океанологом, брала участь у спорудженні першої на планеті підводної колонії в Атлантиці й загинула під час страшної катастрофи, що сталася на п'ятикілометровій глибині. Вулканічний вибух знищив людей і всі підводні споруди Експериментальної глибоководної бази, або ЕГБ-1, як її називали.

Дізнавшись про своє тривале відрядження за кордон, батько не наважився залишити мене самого в домі, де оселився смуток. Я радий був далекій подорожі в незнані краї і, готуючись у дорогу, довго водив пальцем по карті Латинської Америки, шукаючи загадкову країну Сені-Моро. Батько пояснив мені, що це марна робота: молода республіка зовсім недавно добилася незалежності, на географічні карти її ще не встигли нанести. Сені-Моро мовою одного із стародавніх індіянських племен означає «Земля одвічного лісу».

…По обіді сеньйора Росіта забрала Єржі і повела в дім. Мала Меро показала нам язика і пострибала на одній нозі за ними услід. І мені, і Жакові не терпілося взнати, хто ж вона, ця зеленоока дівчина, як і чому опинилася в «замку». Та ми вдавали, що нам до цього байдуже. Потинявшись по парку, майнули до річки. Стрімка покручена стежка вела вниз, на піщаний берег.

Рудий Заєць зненацька вигукнув:

— Катер! Поглянь, який дивний катер!

Неподалік піщаної коси з-за стіни дерев випливала біла яхта. То була справжня, тепер уже рідкість, моторно-вітрильна яхта, а не звичайний катер або човен-всюдихід на повітряних подушках. У нас на Дніпрі такі старі суденця трапляються нечасто, їх ще зрідка водять оті вперті диваки, які ніяк не можуть змиритися з думкою, що вітрила, лопасні гвинти, дерев'яна палуба давно відійшли в минуле. І я також серед «диваків». Мені перехоплює подих від лопотіння парусини на вітрі, від пружного тремтіння туго напнутих вантів, від запаху нагрітої сонцем смоли та фарби. Влітку, під час шкільних канікул, я з хлопцями залюбки ладнав «Чайку», що давно вважалася «ветераном» міського яхтклубу, до нових рейсів. Ми ходили на яхті аж до Чорноморського узбережжя, в Одесу, Очаків, у Скадовськ. У морі нас завиграшки випереджали електроходи і гідрокаюти, біля борту вітрильника зринали прозорі підводні гондоли і, як ті летючі риби, проносилися в повітрі над хвилями, щоб за мить знову зникнути в глибинах. Та ми нікому не заздрили. Велика премудрість у наш час — підводна гондола, в ній перший-ліпший ледар зуміє подорожувати і під хвилями, і над водою — сиди собі склавши руки, хоч куняй, усе зробить за тебе автоматика. Інша річ — напружувати м'язи біля вітрил, своїми руками запускати мотор, відчувати босоніж тепло вологої палуби, вдихати солоні бризки… Справжня насолода!

Жовтаві хвилі Вачуайо колисали стрімкий корпус із скошеною спереду рубкою. Сліпучо сяяла латунь ілюмінаторів, посилала в гущавину берега сонячні зайчики. Вітрила були згорнуті, долинало тихе стукотіння двигуна. Яхта повільно обминала косу.

Ми помчали вниз, до води. Рудий Заєць горлав, що було духу, я вторив йому, теж не шкодуючи горлянки. За нами біг кудлатий Приблуда, намагаючись вхопити то одного, то другого за стегна.

На кормі яхти стояв високий худорлявий чоловік, розглядав у бінокль «замок». Почувши наші вигуки, він рвучко повернувся. Я добре розгледів сухе, засмагле, вже немолоде обличчя з тонкою смужкою сріблястих вусів.

За кормою закипала, пінилась вода, суденце набирало швидкість. Чоловік з біноклем усміхався, махав нам корковим шоломом, сиве волосся ворушив вітер. За хвилину яхту заступили густі чагарі побережного папороття, лише верхівки щогл ще якийсь час виднілися над зеленню. Та ось зникли й щогли.

— Дивний катер. А красивий, правда ж? — проговорив Рудий Заєць. І додав: — Можу побитися об заклад, що вона прибула на цьому катері.

— Хто — вона?

— Ота дівчина, Єржі.

— То не катер. Яхта… А чому ти так думаєш?

— Тому що пасажирський літак прибуває сюди один раз на десять днів. Вона не могла прилетіти. Єржі припливла на яхті, а сеньйор Аугустіно зустрів її на березі.

Ми дивилися в той бік, де зникло суденце.

На пісок накотилася запізніла хвиля, лизнула ноги і знову відповзла в ріку. Чи міг я думати в ті хвилини, що дуже скоро розгорнуться дивовижні події, які зіткнуть мене із сивим незнайомцем з яхти і принесуть стільки несподіванок і тривог?

Розділ II

Пісня старого Катультесе

Сходячи по стежці до «замку», ми ще раз, згори, побачили яхту, її білий корпус уже маячив на широкім плесі ріки. Судно пливло за течією, швидко даленіло.

Кудлатий Приблуда вгледів старого Катультесе, радісно замахав хвостом і побіг до нього, забувши про нас. Індіянин стояв над урвищем. Він пильно дивився на річку, туди, де яхта виднілася вже маленькою білою рискою.

Нерухома постать Катультесе здавалася викарбуваною на діамантовій блакиті неба. Він не звертав уваги на Приблуду, який лащився до нього, ставав на задні лапи. Сонце світило в лице, і старий тримав долоню біля очей, дивився на ріку, не відводячи погляду.

Почувши наші кроки, Катультесе оглянувся, зморшки навколо очей розгладилися, але не склалися в знайому нам усмішку. Старий узяв мене за плечі, повернув до будинку і легенько підштовхнув, швидко і неголосно мовивши кілька слів своєю мовою.