…За кілька хвилин обидва з надітими шоломами вже стояли перед вхідним люком. Дивно: кисень у скафандри надходив, хоч ніяких балонів не було. За ними зачинились двері, закриваючи вхід у ракету. Потім почав повільно втягуватись люк.
— Дивись! — вигукнув Раїн. — Дивись-но, світло!
Сенцов його не почув: радіозв’язок у цих скафандрах — якщо він був — вони не зуміли ввімкнути. Раїн не бачив і обличчя Сенцова: ззовні шоломи здавались непрозорими, хоч зсередини все було чудово видно. Але Сенцов і сам побачив світло і поривчасто підніс обидві руки, немов замість цього непевного освітлення побачив справжнє земне сонце…
Повільно крокуючи, вони пройшли через зал. Руки й ноги тонули в складках скафандрів. Обидва думали про одне: коли є світло, то чому б і дверям не бути в порядку?..
І справді, двері відчинились легко, немовби це й не вони примусили їх пережити нелегкі хвилини. Сенцов окинув прощальним поглядом чужу ракету.
— Ну, — сказав він їй, — бувай…
Та, звичайно, він не думав, що побачення відбудеться так швидко і в такий спосіб. Інакше він, може, й не сказав би “бувай”.
— …Інакше я не сказав би “бувай”, — закінчив Сенцов. — От так усе й сталося… До речі, з ваших пояснень я зрозумів, чому ми опинились під замком. Але чому механізми знову почали діяти?
Коробов глянув на Калве. Той, як і досі, сидів, заплющивши очі: чи не заснув, бува, від утоми? Коробов потяг його за рукав. Тоді Калве повільно, мов крізь сон, сказав:
— Що ж тут дивного, машина такої потужності має змогу замість пошкодженої підключити іншу секцію. А можливо, ця речовина регенерує. Не розібравшись, важко сказати.
— Так… — протяг Коробов. — Але яким чином ваш лічильник опинився все-таки в ангарі зовсім з іншого боку? Адже він і збив нас з пантелику.
— Який лічильник? — здивовано спитав Сенцов.
— Та ось цей! — відповів Коробов, витягуючи злополучний прилад з кишені.
— Ми не брали ніякого лічильника, — сказав Раїн. — Чи, може, ти брав?
— Ні, — відповів Сенцов, пильно роздивляючись прилад. — Ні, і я не брав. Стривай, стривай… Ну, звичайно!
Він затис лічильник у руці, випростався.
— Справді, наш. Ленінградська марка. Але як він… А може, ви самі? Га? Петре? Лаймоне?
— Дай-но, — сказав Раїн. Взяв лічильник. Підніс до очей, обдивився. Всміхнувся. — Ні, не наш.
— По-твоєму, марсіяни користуються ленінградськими лічильниками?
Замість відповіді Раїн показав на ледве помітну позначку на торці приладу.
— Читай: “А-4”… Четверта автоматична, — сказав він. — Це лічильник з автоматичної ракети. Тільки як він сюди потрапив?
— Очі астронома… — промовив Сенцов. — Так, твоєму зорові позаздриш. Значить, до нас тут побувала принаймні одна із наших автоматичних ракет, які зникли… Ви її не помітили?
— Там не було ракети, — в один голос сказали Коробов і Калве.
— Ще одна загадка! От і робота нам знайшлася: з’ясувати, що сталося з тією ракетою.
— Певно, те саме, що з нашою, — сказав Азаров. — Ці автомати, по-моєму, спеціально натреновані готувати з усіх ракет, які потрапляють їм до рук, начинку для ковбас.
— До речі, — спитав Сенцов, — їсти не хочете?
Ніхто не відповів.
— Що ж це ви, га? — докірливо промовив Сенцов. — Всі робінзони починали з того, що перш за все досхочу наїдались. Кажуть, на повний шлунок легше витримувати…
Знову ніхто йому не відповів. Калве продовжував сидіти, поринувши в думки. Коробов підвівся, почав ходити туди й назад по каюті, підходив то до однієї, то до другої стіни, уважно розглядав посуд, кнопки, порожні рамки, щось мимрив чи наспівував собі під ніс. Спохмурнілий Азаров стежив за ним поглядом; нарешті, коли Коробов заспівав дуже голосно і надто фальшиво, не витримав: