— Так сядь хоч відпочинь…
— Авжеж, дякую, — гречно мовив Калве. — Я справді сяду перепочину…
Він сів у друге крісло, відкинув голову, заплющив очі. Суперечка припинилася, і Сенцов подумав собі, що й тих, хто сперечався, зараз цікавив не так предмет спірки, як сама розмова, щоб можна було хоч кілька хвилин не думати про те, про що не думати було неможливо.
— Ну, так до чого ж домовились? — весело спитав Сенцов.
— До того, що на господарів покладатись не доводиться, — криво посміхнувся Азаров. — Вибиратись доведеться самим… Ну, гаразд, про це ще встигнемо… Ви б хоч розповіли, як вам вдалося вибратись.
— Це в нього питайте, — Сенцов кивнув на Раїна. — Я грав, так би мовити, суто пасивну роль. Опам’ятався в тамбурі ракети, а знепритомнів ще внизу. Це він і люк відшукав, і мене перетяг… Як йому це вдалося, не розумію.
— Я й сам не розумію, — всміхнувся Раїн. — Сказали б раніше — не повірив би.
— Ну, а опісля ми тут трошки обдивились, хотіли з’ясувати хоч би, звідки надходить кисень і чи не можна нам підзарядити свої балони. Надія, звичайно, фантастична. І, зрозуміло, ніяких балонів та зарядних установок не знайшли. Далеко заходити не стали — хотілося швидше вибратись до вас, та й, крім того, набридли вже всілякі несподіванки на зразок дверей, що не хочуть відчинятись…
Коробов зніяковіло закашлявся, Сенцов посміхнувся.
— Ну, все добре, що добре кінчається… Одне слово, на приміщення із скафандрами ми натрапили зовсім випадково, — це були найближчі до виходу двері. Ну, і нам, природно, спало на думку з’ясувати, чи нема в скафандрах кисневого заряду.
— Це тобі спало на думку, — сказав Раїн. — Я б на таке ніколи не наважився. Подумати тільки, одягнути чужий скафандр, на якому ні балонів немає, нічого схожого…
— Ну, я тоді над цим не дуже замислювався, — сказав Сенцов. — Все це вийшло якось раптово. Я відчинив ці дверцята…
— Ага, ось де скафандри! — мовив Сенцов.
Дванадцять скафандрів стояли розіпнуті затискачами. Вони не могли бути чимсь іншим, окрім скафандрів, і розраховані були, безперечно, на істот, які ходили прямо, з двома верхніми й двома нижніми кінцівками. Тільки заввишки ці істоти були, либонь, не менше як зо два метри.
— Ну от… — сказав Сенцов. — Ось такі вони й були…
Забувши про розшуки кисню, обидва розглядали скафандри, м’яли пальцями матеріал, приглядалися. Зроблено їх було з якоїсь незрозумілої, на дотик м’якої, еластичної речовини чорного кольору.
— Еге ж, велетні, — стиха мовив Раїн.
— Чому тільки шоломи в них непрозорі? — сказав Сенцов неголосно, ніби розмовляючи сам із собою. — Ану лишень…
Він обережно вийняв із затискачів один скафандр.
— Допоможи-но… — не скидаючи свого скафандра, засунув він ноги в чужий, що був схожий на комбінезон із розстебнутим від пояса до коміра верхом.
— Ти в ньому втонеш, — промовив Раїн, якому ця примірка здавалася принаймні непотрібною.
Сенцов заліз у комбінезон. Рукава й холоші зморщились гармошкою. Раїн відверто розсміявся.
— Нічого, нічого, — буркотливо промовив Сенцов, — добре сміється той… Тільки як його застібають?
— На один гудзик, як літній костюм, — сказав Раїн, усе ще посміюючись: надто вже кумедний вигляд мав Сенцов у скафандрі “на виріст”. Гудзик, на який показав Раїн, містився там, де мала бути пряжка пояса, коли б скафандри мали пояси.
— На гудзик? — недовірливо мовив Сенцов. Скептично покрутив ґудзик двома пальцями. Він слухняно повернувся, і розріз комбінезона почав повільно зникати, наче невидима “блискавка” з’єднувала обидва його краї так, що не лишалось навіть сліду.
— Можна й на гудзик, — переможно сказав Сенцов. — Ага, а це, очевидно, для шолома… Ясно. Ну, одягайся.
— Навіщо? — спитав Раїн.
— Зараз я одягну шолом. Не думаю, щоб скафандри стояли не готові до виходу. Це суперечить логіці… Отже, в них має бути кисень. Якщо це справді так, в цих скафандрах ми дійдемо до ракети.
— А коли…
— А коли ні, тоді… Тоді ти ще раз врятуєш мене.