Велика, більша й найбільша: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Важка справа. Ду-у-же важка.

— Здається, що так, — озвалася Іка.

— Ми нічого не маємо, — зітхав Горошок. — Хоча б якийсь велосипед… або кілька злотих… або… Бо ж справді, — раптом спалахнув він, — як і де його шукати, того Яцка?

Але Іка не озивалася. Горошок знову схилився над блокнотом.

— Сині: пальтечко і берет, — бурмотів він. — Сірий…

— Горошок, глянь-но! — гукнула Іка.

Гукнула так, що Горошок одразу ж схопився з місця. Іка стояла біля вікна і показувала рукою в пітьму.

— Що там… — почав був Горошок і змовк.

Змовк, бо вгледів сам те, що показувала Іка: у глибині вже геть темного двору, там, де стояв “він”, то спалахували, то згасали два вогні. Спершу вони світились жовтим лагідним світлом, наче підфарники автомобіля, що їде по місту, потім спалахували яскравим білим світлом, буцімто ліхтарі перегонової машини, яка мчить автострадою, і вкінці… гасли. І знову: жовті вогні, білі вогні — і пітьма, жовті вогні, білі вогні — і пітьма.

— Подає сигнали, — придушеним голосом мовив Горошок.

Очі в Іки блимнули, наче в кішки.

— Стривай. Це ж він нам подає сигнали.

— Ти так гадаєш?

— Я цього певна.

— І гадаєш, що… що з його допомогою…

— …ми зможемо знайти того хлопчика, — закінчила Іка бадьоро і впевнено. — Ходімо?

— Куди ходімо? — несміливо перепитав Горошок.

Та Іка набралася великого духу. Вже так у них водилося: коли один починав вагатися, у другого ставало сміливості на двох, коли один стомлювався, другий робився невтомний. Так і цього разу, коли Горошок на хвилину завагався і перепитував себе, чи не слід ще раз усе обміркувати з самого початку, Іка повелася, мов той капітан військового корабля.

— Одягаймося. Бери светр, плащ, шарф. Чуєш?

— Але…

— Алекати будеш потім. Зараз немає часу. Ми повинні встигнути, перш ніж повернуться батьки. Ага… на всяк випадок візьми зброю.

Горошок одразу відчув себе певніше. Мовчки поклав до кишені здоровий пугач, обмотав шию шарфом, накинув плащ.

Ще раз розглянулися. Все було як слід. Лампа і радіо вимкнуті, стільці на своїх місцях, книжки акуратно розкладені на полиці.

— В дорогу, — сказав Горошок.

— В дорогу, — повторила Іка.

На порозі затримались на мить. Горошок дужче стиснув Ічину руку. Адже за вікнами знову блимнули спершу жовті, потім білі вогні. А коли запала темрява, в тому мороці їм моргнуло ще раз, ніби на прощання, зелене чарівне око радіоприймача.

Надворі було вже зовсім темно. Подекуди з вікон падали бліді прямокутники світла, навіть не сягаючи землі. А вітер? А дощ? Здавалося, що надворі не середина вересня, а пронизливий, холодний, мокрий листопад. Дощ сліпиь очі, вітер гудів і завивав в антенах і ринвах, шарпав за одяг, валив з ніг.

Але гірше, що в кутку, де стояв “він”, уже не блимало світло. Там було темно, хоч в око стрель. Та коли ти щось вирішив, то хіба може ніч, вітер чи дощ завернути тебе назад?

Звичайно, ні!

Попереду йшов Горошок. Він краще бачив у пітьмі. Іка навіть насвистувала з тих мелодій, які невідомо звідки знаєш і пригадуєш тільки в дорозі.