В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Може у вас звичайний вивих, Єрмиле Єрмиловичу, — заспокоювала його Ольга, — то це не страшно.

— Та воно то нічого не страшно… От тільки невчасно все це…

Ліфт підняв їх по “стеблу”, і вони вийшли в дуговий коридор самої “квітки”. Тут їх зустрів засмаглий чоловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Петрова попідруки і майже поніс по коридору. Ользі було жаль Петрова. Такий жвавий, рухливий, міцний чоловік — і на тобі… Бідний, він не може стати на ногу.

Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були зовсім ізольовані на випадок попадання метеорита. Замість вогнегасників у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.

Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Ользі вийшов на диво маленький чоловік з великою гривою вогненного волосся. Чувши директорський бас по радіо, Ольга уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.

— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і показуючи рукою в приміщення.

Це був директор!

Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим, і відрекомендував Ольгу.

Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу його частину займали довгі столи і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій кадужці стояла широколиста пальма. Ольга завважила, що над нею в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку до стіни прироблене ліжко — гамак на металевих кронштейнах. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…

Директор сів до свого робочого столу, щось там поворожив, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину “Комети” і дві постаті в скафандрах— вони припасовували товстелезний шланг до круглого люка ракети.

— Ваші баки наповнять вчасно, — пробасив директор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки-Землі…

— Так, часу не хочеться втрачати, — сказав Іван Макарович, — хоча у вас тут і дуже цікаво, Я поки що хотів би побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену.[1]

— Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетеся — покажу щось таке, що ви ахнете! — засміявся директор, трясучи своєю рудою шевелюрою.

Він розповів, як дістатися в обсерваторію, і, зачинивши за Плугарем двері, звернувся до Ольги:

— Сподіваюся, що ви влаштуєтесь у нас добре. Ви, здається, працюєте над кандидатською дисертацією? (Ольга кивнула). Ну, от і чудово. Тут є над чим замислитись. Раджу вам дослідити нову хворобу, яку ми умовно назвали “Страх простору”. Виявляється, що на нервову систему людини негативно впливає безмежжя космічного простору. Вона звикла до Землі…

Ольга сиділа, поклавши руки на коліна, і з цікавістю слухала міркування директора. Вона відчула, як ця непоказна собою людина захоплює її широтою свого мислення, багатогранністю світосприймання.

— Бачите, — гудів директорський бас, — умовності земного життя склалися історично. Відчуття ваги, обмеженість горизонту… А тут — усе незвичне, все не таке! Та от побудете — самі відчуєте, Ольго Іванівно. Це я, так би мовити, в порядку профілактики.

О, коли б він знав, які думки снували зараз в Ольжиній голові! Не змальовував би, напевне, наукових можливостей Троянди космосу. Краска залила Ользі обличчя так, що й веснянок було не видно. Кілька разів починала говорити, але ніяк не наважувалась! А час ішов, скоро повернеться батько — і тоді буде пізно…

— Я хотіла попросити вас, товаришу директор, допомогти мені в одній справі…

І вона розповіла про свій задум.

Сюрпризи директора Троянди

— Ну, що ви скажете про наш інструмент? — спитав директор Івана Макаровича, коли той повернувся з обсерваторії.

— Це якесь чудо! — у захваті промовив космонавт. — Сила його надзвичайна. Я сподівався, звичайно, що тут застосовуються збільшення в тисячі разів, але такого… Скажу відверто: такого збільшення і такої чіткості я не чекав.

Директор усміхнувся:

— Так, умови спостережень за планетами і навіть зорями перевершили наші сподівання. Сідайте, будь ласка.

— Вже тільки заради цієї обсерваторії варто було спорудити супутника, — продовжував Іван Макаровим, сідаючи на металевий стілець, який був прикріплений до підлоги біля столу. — Я розглядав місце нашої посадки. Видно, як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.

Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв’язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Місяцем і Землею. Радіохвилі з “Комети” линутимуть до її антен і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репродуктори…

— Ох, і господар же з мене! — підвівся директор. — Гостей же, здається треба пригощати? — Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. — Прошу, це в наших тропіках… Скоро будуть і ананаси!

Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соковиті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.

— А тепер я вам зроблю сюрприз. — Директор вийняв із шухляди пачку фотографій і подав їх Івану Макаровичу. Плугар почав розглядати. Це були фотографії неба. На фоні далеких зірок біліли більші й менші кружечки, о, та вони групуються навколо центрального тіла!

[1] Селена (грецьк.) — Місяць.