В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Беріть, що треба, зараз вийдете.

В Ольги аж мороз пробіг поза шкірою. “Зараз вийдете…” Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж безодня!..

Взявши запасні штирки антени і схожі на фари рефлектори з їжачками тонких дротиків усередині та потрібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.

— Знаєте, Загорський, — радив Іван Макарович, — я думаю, що краще там не дивитися нікуди, окрім ракети… Головне — обережність!

Микола закрив за собою двері шлюзу…

В безодні

Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі. А через те, що отвір був невеликий і не можна було випростатись, Микола вхопився лівою рукою за верхній його обід і відхилився. Тепер він стояв увесь назовні, лише ногами обпирався об поріг люка.

Диво-дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичайно, добре знав, що раз навколо безповітряний простір, то ніякого вітру бути не може, але все ж свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як же це так — ракета мчить із швидкістю 12 кілометрів на секунду — тільки подумати! — а руху не помітно! Нема ж нічого — двигтіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух!

Тут, зовні, небо було ще чорнішим, а зорі та Сонце ще прекраснішими. Зорі — червонуваті, жовті, білі, голубі… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв, як зачарований, навіть забув чого вийшов, йому лячно стало перед величчю природи космосу, неприкритою від очей голубим шовком неба…

Та якщо відчуття нічого не говорили юнакові про рух, то про температурні умови повідомили швидко Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що, може, лопнув ізолятор на його електричній “плитці”, а потім догадався, що то припекло Сонце. І він повернувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцю лівий бік. Повернувся — і ледве не скрикнув від здивування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблястоголубий диск. Видно обриси материків, правда, не чітко, бо атмосфера, хоч вона й прозорим шаром укутує Землю, а все ж розмиває для ока різкі лінії. Якийсь дивний настрій охопив Загорського.

Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, могутній. І хто вкаже між ними грань? От все проходить там під голубим атмосферним склепінням: народжуються і вмирають цілі покоління, але мозок людський працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І не даремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.

Загорський задуманими очима дивився на свою планету.

“Повітряного шлейфа” — видовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені, — він не помітив. Може тому, що “шлейф” той дуже розріджений, а може, він взагалі не існує. А Загорський якраз і не вірив у його існування, бо жоден з астрономів не помітив такого “шлейфа” у Венери, при спостереженні її проходження по диску Сонця. Срібний ободок її атмосфери має кругом однакову товщину. А якщо Венера не придбала “шлейфа”, то чому накидають його Землі?

Так думав Микола Загорський, стоячи на космічній ракеті. Полюбувавшись матір’ю-Землею, він подивився вниз… і ніякого “низу” не відчув, йому здалося, що він дивиться вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття “низу” не з’являлося. Тоді він глянув собі під ноги — отам “низ”! Те, на чому стоїш, і є “низом”.

Він спробував пустити руку і… нікуди не впав. Але наступної миті все ж ухопився за скобу. Зусиллям волі перемагаючи страх, що сковував рухи, почав пересуватись по обшивці од люка до носової частини ракети — від скоби до скоби. Ось просто під ногами біліють літери — назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає — напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор, теж під ногами. Побачив — професор щось говорить Мількові…

Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зрозумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета, і він, справді, може пересуватись по ній як завгодно, може обійти її кругом!

Усі ці міркування якось ніби “унормували” обстановку, уподібнили її до звичайної, а головне — надали бадьорості і сміливості. Та й справді, чого Миколі боятися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплювало таке дивовижне почуття. Там, скільки не глянь, розстилалася перед тобою земля. А тут… Навколо — чорна безодня. Вона оточує тебе зі всіх боків — безмежна, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різноколірних зірок… Мурашки пробігають по тілу…

Діставшись до носової частини ракети, Микола подивився в радіорефлектор — він був посічений, неначе по ньому стріляли густою шрапнеллю. Помітив і на обшивці густі подряпини. Значить, на ракету натрапив рій дрібних метеоритиків…

Замінити радіофару Загорському було неважко. Та коли він повертався назад, до люка, з ним трапилась пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як у ту ж мить відштовхнувся, відлетів од неї, як м’яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає в безодню!

— Рятуйте! — гукнув щосили в мікрофон. — Падаю, падаю!

Безпорадно махав руками, дригав ногами, ніби шукаючи точку опори.

У навушниках йому почувся голос Івана Макаровича:

— А про балон забули?

— Ах, так, — ракетний балон!..

Натиснув на кнопку — його різко штовхнуло до “Комети”. Але, видно, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї “планети”. З жахом побачив, що вона віддаляється в протилежний бік…

— Спокійно, товаришу Загорський! — знову пролунав голос Івана Макаровича. — Чого ви так розгубились? Я вам допоможу!

“Справді, — подумав Микола, — спокій і витримка! Моє ж тіло зберігає ту саму швидкість, що й ракета, отже, від неї не відстане… А кисень? Кисню є на кілька годин. От наближення до Місяця — це загроза!” Тривога пройняла кожну його клітину. Космічний корабель наближається до афелія своєї орбіти — точки, в якій швидкість ракети зменшується, і вона почне поворот на другу дугу еліпса. Поблизу афелія Мілько включить мотор, поверне ракету, щоб зовсім нейтралізувати її швидкість, і тоді вона потрапить під вплив тяжіння Місяця. Почнеться спуск… “Скільки ж лишається часу? — тривожно думав Загорський. — Невже я не встигну…” Почуття небезпеки холодом проймало душу. Але внутрішній голос говорив йому: правильно користуйся своїм ракетним балоном!

Гігантським осяйним поясом змикався Чумацький шлях — він був усюди, куди б Микола не кинув тривожний погляд: угорі, внизу. На Землі можна бачити тільки частину Чумацького шляху — ту, що над головою. А тут — суцільне коло його, бо під ногами немає нічого, ніщо не закриває безмежного простору!

А може, все це сниться Миколі — і чорне, всіяне різнобарвними зорями небо, і корпус ракети, що ніби висить непорушно, і взагалі вся оця неймовірна, фантастична експедиція — може, це якесь марення? Холодний піт виступив на скронях: “Ні, ні, що це я… — подумав Микола. — Таке дурне в голову лізе… Нерви, нерви…” Він заплющив очі і чомусь відразу уявив себе маленьким хлопчиком у бабусиному саду. Сонячно так, гарно. Він хоче дістати червонобоке яблуко — онде воно висить на тонюсінькій вершині! Спритно лізе він угору по слизьких гілках, і лячно, і зірвати ж кортить. Та хтось уже гукає його — здалека, здалека: “Миколо! Миколо! Чи у вас радіо зіпсувалось?” Яке радіо? Ах так… Це в навушниках — голос Івана Макаровича.