В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інколи Загорський здригався, але все ж ішов твердо. Плугар намагався розважити його розмовою. Нагадав, як диспетчер ракетодрому виписував маршрутний лист, як водії земних ракет сміялися з нього, а він все ж таки оформив путівку — таку саму, як і тим, що летять у Владивосток, Пекін чи Ханой. У графі “Найменування транспорту” поставив: “Космічна ракета”, “Маршрут” — “Земля-Троянда-Місяць-Троянда-Земля”. “А хто там спитає? — жартували механіки. — Що, може не видадуть пального?” Але диспетчер був непохитний: ракета без путівки — це все одно, що людина без паспорта. На космічних трасах теж потрібен порядок! Ну, хлопці йому й ка…

Іван Макарович зупинився на півслові.

— Ти бачиш, Миколо, — видніє! — вигукнув він, а сам подумав про себе: “Може, й у мене галюцинації?”

— Справді видніє, Іване Макаровичу! Я вже бачу сліди, ми правильно йдемо!

Світло почало заливати безкінечний тунель. Воно випромінювалось із тих куль, що були встановлені тут на кожному повороті — їх тримали статуї в своїх кам’яних руках. Ось падають тіні, ось чітко видно сліди… Ні, це не видіння, це дійсність!

Микола запитливо глянув на професора, але той і сам нічого не розумів. Бачив, що стало ще видніше, — ну точнісінько, як на поверхні! — а від чого — не знав.

Підземне місто немов ожило. Тепер, при яскравому освітленні, воно здавалося зовсім інакшим — скільки виступило такого чудесного, незвичайного!

Але, може, воно як несподівано з’явилось, так враз і погасне, оце загадкове світло?

— Як у нас із киснем? — спитав Іван Макарович.

Микола подивився спочатку на його прилад, потім на свій:

— У вас — на півгодини, в мене — на десять хвилин.

— Ідіть швидше, зарядіться на машині.

— Я вас не залишу, — сказав Микола.

— Товаришу Загорський! Наказую — ідіть швидше, негайно, без розмов!

Це було сказано таким тоном, що Загорський не посмів перечити. Рвонув з місця, не пішов, а просто кинувся саженними кроками. А професор ішов зачудований, сам собі не вірячи. Він бачив: ожила освітлювальна сітка міста, промені передаються від кулі до кулі. Але де джерело світла? Яка сила пустила його в дію? Хотілося вернутися, іти в центр, щоб розгадати таємницю, але тепер Іван Макарович не давав волі своїм бажанням. Кисень кінчався, треба поспішати.

Він пішов швидше, не звертаючи уваги на орнаменти, що вкривали стіни, на безліч усяких предметів, що валялися і на вулицях, і в приміщеннях. Мертві, струхлі селеніти, що сиділи там і сям, ніби проводжали його замисленими поглядами.

Скінчилось місто, Плугар зайшов до храму. Тут панувала темрява, лише знизу, в глибині “чаші” жевріло холодне, ніколи невгасиме полум’я.

Не зупиняючись, Іван Макарович пройшов повз масивну колонаду і завернув у тунель, що вів до виходу. Тунель був освітлений, і старому професорові зручніше було подолати його великі сходи.

— Нарешті — вихід!

Іван Макарович полегшено зітхнув, коли ступив у русло ріки. Тут принаймні не страшно темряви — сяє місячний день: палахкотить оточене короною Сонце, блищать далекі зорі.

Загорський уже стояв над урвищем, узявши в руки канат.

— Не гайтеся, Іване Макаровичу! — гукнув він, вимахуючи рукою. — Беріться, допоможу.

Хоч і не зовсім вправно, але з допомогою Миколи Плугар легко вибрався на гору. Коли вони підійшли до всюдихода, в професора лишалося кисню на дві-три хвилини. Микола швидко замінив йому балон і тільки тоді розповів, що він сам видирався на гору і біг до машини вже зовсім не дихаючи; кисень у нього скінчився ще на дні русла.

— Ну добре, — перебив його професор. — Їдьмо до “Комети”. Треба негайно передати на Землю про наше відкриття та й відпочити необхідно.

Микола подумав, що професор натякає на нього.

— Та, бачите, Іване Макаровичу, я й сам не знаю, як воно зі мною сталося… Ну, от — привиділось…

— Нічого страшного, Миколо, — Плугар поклав йому руку на плече. — В таких умовах з кожним може трапитись. Ну, їдьмо!

Коли запрацював мотор, — а це можна було помітити лише по приладах і дрижанню машини, — вони вирішили їхати не по старому сліду.

— Беріть он… туди! — вказав професор на інше міжгір’я. — Спробуємо знайти новий прохід до нашого плато.

Загорський поклав руки на важелі, і всюдихід рушив…