В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Професор підійшов, нахилився і в яскравому світлі ліхтаря побачив цілу колонію грибів!

— Виходить, що тут можна поповнити запас провізії, — пожартував він. — Як же ви тут виросли без повітря і без води?

Ця, здавалося б незначна знахідка, глибоко вразила Плугаря. Яка незламна, яка могутня сила життя! Немає грунту — хапається корінням за камінь, нема чим дихати — а таки проростає! Ніякі сліпі сили не можуть його вбити, не можуть. Життя — безсмертне!

Після того, як Загорський зафотографував стійких представників загиблої флори Місяця, Іван Макарович зірвав кілька грибів і поклав до сумки.

Далі пішли якимись крутими спусками, вузькими галереями, широкими майданами. То піднімалися сходами вгору то стрибали вниз, то, не вагаючись, спускалися в якісь колодязі-шахти. І скрізь були приміщення, неначе соти в стільнику, і стільник той мав, очевидно, безліч поверхів. Було тепло, Іван Макарович думав, що то відчувається тепло планети, а Загорський пояснював це собі виключно їхньою ходьбою, хоч вона і не втомлювала їх. Заблудитись вони не боялися: за ними тягся добре видний при світлі слід у поросі. Сумки вже були повні всяких зразків чудернацьких кам’яних речей, виробів із скла і теракоти. Але бажання побачити, узнати ще більше, ця ненаситна жадоба, якою, на щастя, пройняте людство, гнала і гнала їх уперед. їм хотілося ще знайти сліди металів. Ішли, перемовляючись через свої рації, водячи перед собою снопами електричного сяйва.

На одному великому перехресті зупинилися. Посередині тут чорнів круглий отвір, у який ледве не полетів професор Плугар. Присвітивши вгору, він побачив такий отвір і на стелі — схоже було, що це якийсь наскрізний колодязь. І вгорі, і в низу біля отворів було по кілька великих куль, які відразу спалахнули, коли на них упало проміння ліхтарів. Перед очима наших мандрівників постала чудова картина. Поблизу отвору, що вів униз, спиною до нього обличчям до вулиць стояло чотири величезних скульптури з якогось світлого каменю, надзвичайно схожого на мармур. Кам’яні постаті в простягнутих руках тримали такі самі прозорі кулі, які були встановлені біля отворів.

— О, це треба обов’язково сфотографувати! — захоплено сказав Загорський. — Нате й мій ліхтар, Іване Макаровичу, світіть, бачите — світло неначе посилюється!

Справді, стало зовсім видно, кулі відбивали світло одна від одної, створюючи цілу сітку променів. Побачивши якийсь кам’яний стовпчик, Микола став на нього і почав крутити ручкою кіноапарата. Націлюючи об’єктив то в той, то в інший бік, він утратив рівновагу і, зіскакуючи з підвищення, штовхнув Івана Макаровича.

— Що ви зробили! — зойкнув професор.

Микола подумав, що завдав йому болю, але тут же побачив якісь зблиски в отворі і з жахом зрозумів: упали ліхтарі. Від несподіваного поштовху Іван Макарович зненацька впустив їх.

Зляканими очима дивилися Плугар і Загорський в безкінечно глибокий колодязь, в якому, неначе два світлячки, мигтіли ліхтарі. Раз по раз у глибині спалахувало сяйво — то, мабуть, відбивали світло скляні кулі, встановлені на перехрестях в нижчих ярусах цього дивовижного міста. Нарешті, все внизу погасло — ліхтарі або розбилися, або потонули в поросі. Тут, де непорушно стояли Плугар і Загорський, було ще видно.

— Дивіться, дивіться, Іване Макаровичу! Ці кулі ще світять!.. — в нервовому збудженні вигукнув Микола. — Вони, мабуть, здатні зберігати, втримувати світлову енергію… Біжімо! Іване Макаровичу! Може, ми ще встигнемо…

Професор Плугар мовчав. Темрява швидко клала тіні на його обличчя, він стиснув Миколину руку, наче бажаючи передати юнакові свою витримку. Юпітери, які були біля отвору вгорі, і ті, що в руках кам’яних жінок, гасли з кожною секундою. Темрява, густа, непроникна темрява насувалася з усіх боків. Чорним зловісним крилом закрила вона далину тунелів, махнула на скульптури… І враз Миколі здалося, що він осліп: не видно було зовсім нічого. Нічогісінько!

— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — сказав він у розпачі.

— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Спочатку треба пригадати весь шлях, а потім рушати. Як доберемося до храму — там уже рукою подати.

Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка смертельним холодком охоплювала його. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не повернутись? Адже однаково всього міста за раз дослідити не можна! Важливо було встановити сам факт його існування…

— Ви, Миколо, здається, шахіст?

— А хіба що?

— Ви, звичайно, знаєте цілі партії напам’ять, можете відновити послідовність ходів…

— Це так, Іване Макаровичу, але в шахах вся увага на ходи, а тут…

— Пригадуйте.

— Коли ви знайшли мене, ми пішли прямо, потім на перехрестку повернули вліво, заходили до приміщень, пізніше знову повернули, здається, вже вправо, потім спустилися в нижчий ярус, тоді знову йшли вулицею…

Так, вони пройшли дуже багато — цілі кілометри підземних шляхів і спустилися в глибину, не менше, як на кілометр. Кисню в них лишалося може на годину-дві — запас його був на всюдиході.

“Якщо не вдасться вибратись, — подумав Плугар, — то Мілько з Ольгою все ж таки повернуться на Землю… А потім нас знайдуть. І добре, що ми тут побували… Людство подивилось на все це нашими очима”.

— А коли ми зайшли в круглу залу? — спитав Микола.

— Знаєте що, Миколо, давайте пригадувати з цього кінця. Перші метрів п’ятдесят звідси я добре бачив в останню мить, підемо навпомацки, а там знову пригадаємо…

Тримаючись за руки, вони рушили. Страшна темрява щільно облягала їх з усіх боків. І Микола, й Іван Макарович то заплющували, то розплющували очі. Були моменти, коли перед ними спливали якісь невиразні плями: ще працювала сітчатка. А потім темрява залила все.

Ольжина мандрівка

Надівши скафандр, Ольга спустилася з ракети. Була дуже стривожена, навіть не звернула уваги на те, що це ж вона вперше ступила на поверхню Місяця! Хвилювало одне — як оберегти експедицію від небезпеки. Кисневий прилад працював бездоганно, і Ольга зовсім не відчувала, що перебуває в безповітряному просторі. Побачивши в сивому поросі сліди, які вели в протилежний бік, ніж ті, що їх проклав всюдихід, вона дійшла до самого краю невеликого плато, на якому височіла їхня ракета. Сліди спускалися вниз і далі зникали за пагорбами. Саме тут, на краю гірського п’ятачка, Ольга вирішила поставити грізну картку. Зсунувши ногою купку пилюки, встромила білий аркушик. Російською і англійською мовами на ньому було виведено: “Небезпечна зона. Смертельно!”

“Нехай поламають голови, чортові гангстери! — думала Ольга. — Це для них буде справжній сюрприз! А тепер попередити батька і Миколу…”