Твори в п'яти томах. Том V: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— М-мабуть, треба покликати О-олд-Боя, — нерішуче відповів той. — 3-знаєте, може, це щось серйозне… — Він усе ще не рухався з місця, тільки руками робив якісь незграбні рухи, від чого довгий тулуб його хитався. Це означало: Богдан трохи розгубився і не знає, що діяти. Його непевність передалася й Люці, яка вже нерішуче сказала:

— Та я вже кликала його… а він не відгукується. Може, ми самі з’ясуємо, в чому річ?

Богдан махнув на неї рукою, мало не зачепивши шафи, біля якої стояла Люка, ледь не зваливши стос паперу.

— Без н-нього не в-вийде. Олд-Бой! — гукнув він голосно.

Люка зіщулилася, почувши, як нараз рвучко відчинилися двері. Але то був не Олд-Бой, а Сашко, — невисокий, стрункий, із стурбованим обличчям.

— Чого це ти розкричався, Богдане? — спитав він, входячи до кімнати. — Тебе, мабуть, чути на другому поверсі.

— Сашко, Сашко, — підбігла до нього Люка, — там щось сталося з генератором! Я кликала тебе, але… а Богдан каже, що треба знайти Олд-Боя… а той, мабуть, лаятиметься…

— Ну, не те, що лаятиметься, але Олд-Бой, знаєш, трохи нестриманий. Ну, і звісно…

Та його перебив басовитий веселий голос:

— А хто тут згадує всує моє ім’я? Кому я раптом став потрібен?

Люка заціпеніла: ось зараз почнеться! Сашко тільки знизав плечима: мовляв, моя хата скраю… А Богдан жалісливо кліпав очима, переводячи погляд то на Олд-Боя, то на Люку, і мовчав. Його довгі руки нервово м’яли полу піджака.

Олд-Бой, кремезний, плечистий чоловік, увійшов до кімнати майже слідом за Сашком. Він дивився на всіх дружніми, сміхотливими очима й говорив, як завжди, чудернацькою мішаною мовою, наче вдаючи з себе чужоземця:

— Вері вел, дуже добре, комрідс. Хау ду ю ду, як ся маєте, май дір френдс, тобто мої любі друзі?

Люка не витримала. Вона набрала повні груди повітря й випалила:

— Петре Микитовичу, тут не до жартів. Генератор зіпсувався!

— Що? — майже ревнув Олд-Бой. З його обличчя зникла весела усмішка. Не кажучи більше жодного слова, він кинувся до лабораторії. За ним побігли всі.

Олд-Бой підбіг до генератора. Так само розливали синьо-зелене сяйво газотрони, і так само мертвою була головна лампа генератора. Довготерпеливий кролик поглядав на прибулих червоними очима. А провідник, що розтоплювався?.. Під тим місцем, де він був, на мармуровому столі лишилася купка застиглої міді.

— Оце? — показав пальцем Олд-Бой.

Люка похилила голову. Богдан і Сашко поглядали то на неї, то на безформну купку міді на столі.

— Так, — буркнув нарешті Олд-Бой. — Так, дорога моя досліднице… Хай йому чорт! Скільки часу ви робили експозицію?

— Хвилину і… вісім секунд.

— А перед тим?

— Ее…

— Можна не казати, — суворо зазначив Олд-Бой, дивлячись на Люку непримиренними очима людини, що ні в якому разі не помилує.

— Ее… щось із півтори хвилини.

— А відпочивати генераторові скільки давали? Тільки без брехні, любий біологу, на чистоту! Ну, пліз, прошу, — не вгавав Олд-Бой.

Люка остаточно втратила рівновагу.

— Він… генератор… той…

— Ви б тоді тойкали, а не тепер, — безжалісно зауважив Олд-Бой.

— Він… тобто генератор… не встиг відпочити, бо я поспішала…