Злочинна цивілізація: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Атож. Номер чотириста перший. Деніс Форін.

Баррент назвав себе.

— Ваш злочин? — поцікавився Форін.

— Убивство.

Форін кивнув головою, це ніби вразило його.

— Ну а я фальшувальник. Хіба подумаєш таке, глянувши на мої руки? — Він простягнув уперед два лаписька, порослі рідкою рудою шерстю. — Але навички не зникли. Пам’ять повернулася найперше до моїх рук. На кораблі я сидів у камері й дивився на них. Вони свербіли. Немов хотіли відірватися й щось робити. Але я не міг згадати що саме.

— І що ж ви вчинили? — спитав Баррент.

— Заплющив очі й дав рукам волю, — мовив Форін. — Я й не стямився, а вони вже чаклували над камерним замком. — Він підняв величезні кулаки й у захваті поглянув на них.

— Розумні бісенята!

— Ламали замок? — здивувався Баррент. — А я гадав, що ви фальшувальник.

— Що ж, — погодився Форін, — підробка грошей була моїм основним фахом. Але пара вмілих рук може зробити будь-що. Підозрюю, що мене просто злапали на підробці, але, може, я ще й патрав сейфи. Мої руки знають забагато як на звичайного фальшивомонетника.

— Ви довідалися про себе більше, ніж я, -мовив Баррент. — У мене для початку є лише сон.

— Це теж непогано, — заспокоїв його Форін. — Мабуть, є способи довідатися більше. Найважливіше — ми на Омезі.

— Авжеж, — кисло мовив Баррент.

— Нічого лихого в цьому немає. Хіба ви не чули, що сказав той чоловік? Це — наша планета.

— Де середня тривалість життя дорівнює трьом земним рокам, — нагадав йому Баррент.

— Може, вони тільки лякають, — відмахнувся Форін. — Хіба ж можна вірити охоронцям. Головне, у нас є власна планета. Ви ж чули, що вони сказали: «Земля відкинула вас». Нова Земля! Кому вона тепер потрібна? У нас тут своя планета. Ціла планета. Барренте! Ми вільні!

— Твоя правда, друже, — втрутився інший чоловік: невисокий, із злодійкуватими очима й надміру приязний. — Мене звати Джо. Насправді моє ім’я Джово, та мені більше подобається архаїчна форма, що нагадує про кращі часи. Джентльмени, мимоволі я підслухав вашу розмову й від щирого серця погоджуюся з нашим рудоголовим другом. Зважте всі можливості! Земля викинула нас геть? Чудово! Нам без неї тільки краще. Тут ми всі рівні, вільні люди у вільному суспільстві. Нема ні мундирів, ні охоронців, ні солдатів. Лише колишні злочинці, що спокутують свою провину й хочуть жити в мирі.

— За що тебе покарали? — спитав Баррент.

— Сказали, що я був шахраєм, — мовив Джо. — Мені соромно признаватись, але я не пам’ятаю, що означає бути шахраєм. Та, може, колись згадаю.

— Певне, уряд має якусь систему поновлення пам’яті, — зауважив Форін.

— Уряд? — обурився Джо. — Що ти маєш на увазі під урядом? Це наша планета. Ми тут усі рівні. З того, що ми чули, ясно, що тут нема ніякого уряду. Ні, друзі, всі ці дурниці залишилися на Землі. Тут ми.,.

Він несподівано замовк. Двері барака розчинилися, й до приміщення ввійшов якийсь чоловік. Незнайомець, певне, здавна жив на Омезі, бо не носив сіру тюремну робу. Він був гладкий, у яскравому жовто-блакитному костюмі. На ремені, що стягував його розпухлий поперек, висіли кобура з пістолетом і ніж. Він зупинився під дверима й, уперши руки в боки, поглянув на новоприбулих.

— Ну? — ревнув він. — Хіба новачки не впізнали Квестора? Встати!

Ніхто не поворухнувся.

Квесторове обличчя спалахнуло.

— Доведеться повчити, як слід шануватись.

Та не встиг він витягти зброю з кобури, як новаки вже посхоплювались на рівні. Квестор мало не з жалем поглянув на них і неохоче сховав пістолет.

— Передусім затямте, хто ви такі на Омезі, — мовив Квестор. — Ви — ніхто. Ви пеони, отже, цілком безправні.

Зачекавши трохи, провадив далі: