Перший спалах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

21

Кіра затихла.

— П...пробачте, то був не я! — тихенько сказав Андрій, звертаючись до потилиці священика.

— Все гаразд, хлопче! — відповів Вано, не оглядаючись.

А Кіра продовжувала:

— Я злякалась, що ти щось витвориш. Бо як би там не було і що б не говорив твій погляд, ти все одно поводився, мов божевільний.

— Одержимий! — виправив Вано, все ще не повертаючи голови.

— Одержимий... Так-от, треба було щось робити. Хлопці бігали туди-сюди, не в змозі тебе зупинити. Мирослав лаявся, проклинаючи і тебе, і свій ноутбук. Я намагалась з тобою поговорити, та з цього так нічого й не вийшло, бо ти тільки слинився і шкірив зуби, ніби звір, загнаний в пастку. Хоча... Так воно й було, певною мірою. Я думала, думала... Та часу було обмаль. Зрештою, ти уже всім добряче набрид. Я схопила кадило (воно досі валялося на підлозі) — і вирубала тебе. Щоправда, тобі пощастило значно менше, ніж Вано, бо я трохи перестаралася з ударом...

— Хм... Навіть не знаю, що сказати! — видихнув Андрій. — А що трапилося з цим так званим демоном?

Кіра посерйознішала і принишкла. В ту ж мить Вано обернувся до них, переборюючи біль у голові, і відповів замість дівчини:

— А не було ніякого демона, друже! Той демон — ти сам!

— Тобто? Що... Що ви маєте на увазі? — Андрія здивувало почуте.

— Той демон — ти сам! — прошепотіла Кіра, погладжуючи його по голові. — Як таке може бути, не знаю... Ніхто не знає... Хіба що моя бабуся. Але вона зараз далеко. Дуже далеко...

Кіра дивилась кудись у безвість.

— Ми ледь не вбили тебе. Через власну дурість. Знаєш, щось у тобі є таке... Чуже... Далеке... Мертве. Ми ледь не вбили тебе, виганяючи демона. І нікому навіть на думку не спало, що ти сам можеш бути цим демоном!

— Я нічого не втямив, але дідько з ним! — сказав Андрій. — Що мені тепер робити? Таке взагалі часто буває?

— В моїй практиці — вперше! — сказав Вано, запалюючи цигарку. — А я за свій вік перебачив немало, можеш мені повірити...

Священик замовк.

— Не бійся, чувак, ми тебе не залишимо! — прошепотіла Кіра. — Все буде добре. Обіцяю.

Вони їхали по ранкових вулицях, розлякуючи самотніх перехожих, які то тут, то там вигулькували з-за будинків, ховаючись під велетенськими чорними парасолями. Іноді назустріч вибігала зграя собак, іноді — хмара вороння стривожено здіймалась в повітря, переповнюючи тишу обуреним, пекельним карканням. Дощ моросів з небес, безконечними нитками пришиваючи до себе порожні вулиці. Де-не-де з похмурих вікон визирали блакитні клаптики телеекранів.

А потім надворі похолоднішало — і хмари розродилися снігом. Спостерігаючи за танцем білих, холодних метеликів, Андрій відчув якесь умиротворення на душі. Колеса м’яко шелестіли по вологому асфальту, Кірина рука заспокійливо бавилась із його волоссям. Навіть Мирослав — і той нарешті вгамувався. З його навушників, що висіли на шиї, долинали ледь чутні звуки волинки. Насолоджуючись мовчанкою, Андрій задрімав.

22

Високо в горах, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Безглузда пісенька, правда?

Дивне плетиво снів і звуків — дні, яких ніколи не було, люди, яких ніколи не бачив, спогади, які так і не стали життям.

Сніг шелестів і шелестів, шелестів і шелестів, опускався згори безконечними засохлими крилами. Здавалося, мільйони комах знайшли свою смерть десь у піднебессі, попід хмарами, і, попечені сонцем, зів’яли і мертво посипались додолу холодними, блідими пелюстками. Сніг кружляв над головою і погрожував застелити очі, він був скрізь і в кожному, бо навіть людські обличчя — і ті, здавалося, були наповнені ним, наче паперові мішки сміттям. Сніг опускався згори, застеляв думки, серця і душі, гасив вогонь, приховував спогади. Він мерехтів і сміявся, а разом з ним сміялися й голодні очі, і зашкарублі серця, і діти, і скелі, і всі-всі-всі, кого він тут не вписав із різних причин, чи то не пам’ятаючи їхніх імен, чи то просто не бажаючи вписувати.

Пейзаж — типово кокакольний («Наб-ли-жа-єть-ся-свя-то...» — пам’ятаєте?), не вистачає тільки поїзда, отого червоного, з велетенськими сяючими очима і стиглими вишнями-вагонами. Діти кричать-галасують — далеко десь, не видно їх зовсім, як не вглядайся у темряву. Хоча ні, це йому здається, усе йому здається, їх насправді немає, і його немає. Гірлянди виблискують — мільйони, міріади гірлянд: сіяють, мережать око холодним, мерехтливо-настирливим бринінням, будоражать спокій і повітря, мільярдами холодних очей втискаються в густу порожнечу.

А сніг падає і падає, падає і падає з приглушеним шелестом...

Гори небо підпирають, гори небо продирають, гори хмари розбивають, гори сонце вигризають...