— Які в тебе плани?
— Ніяких, — відповів я, бо так воно й було.
— А ти хотів би щось робити?
— Так. Але я візьмусь не за всяку роботу.
— Ти нічого досі не робив? Тепер я вже напевно почервонів. Я був злий.
— Анічогісінько. Турбер… я… прийшов не в своїх особистих справах.
— Знаю, — спокійно промовив він. — Олаф Стів?
— Так.
— Тут був певний риск, — сказав він і легко відштовхнувся від столу. Крісло слухняно попсрнулося в мій бік.
— Освам чекав найгіршого, особливо після того, як Стів викинув свій гіпнагог… Ти теж його викинув, га?
— Освам? — спитав я. — Який Освам… стривай, той, що з Адапту?
— Так. Найбільше він непокоївся за Стіва. Я допоміг йому зрозуміти все правильно.
— Як це — допоміг?
— Та й Джімма поручився за вас обох… — закінчив Турбер, наче й не чув мого запитання.
— Що?! — промовив я, скочивши з місця. — Джімма?!
— Правда, він нічого не знав про те, що ви там робите, — вів далі Турбер. — І спитав у мене.
— Тоді якого біса він ручався!? — вибухнув я, приголомшений його словами.
— Він вважав це своїм обов’язком, — лаконічно пояснив Турбер. — Аджеж керівник експедиції мусить знати своїх людей…
— Дурниця!
— Я повторюю лише тс, що він сказав Освамові.
— Он як? — сказав я. — А чого цей Освам, зрештою, боявся? Що ми збунтуємося чи що?
— А в тебе не було охоти? — спокійно запитав Турбер. Я подумав.
— Ні, — сказав я нарешті. — По-справжньому — ніколи.
— І ти даси бетризації своїх дітей?
— А ти? — спитав я поволі. Він посміхнувся — вперше, скрививши безкровні губи. І нічого не сказав.
— Слухай, Турбер… пам’ятаєш той вечір після останнього розвідувального польоту над Бетою… коли я тобі сказав?…
Він байдуже кивнув головою. Терпець мені урвався.
— Я не сказав тобі всього, розумієш? Ми були на кораблі разом, але не на рівних правах. Я слухав вас — тебе й Джімму, бо сам цього хотів. Усі хотіли: Веятурі, Томас, Енессон і Ардер, якому Джімма не дав запасу, бо приберігав його до ліпшої нагоди. Все гаразд. Але чому ти зараз розмовляєш зі мною так, наче ти весь час сидів у цьому кріслі? Адже це ти, Турбер, послав Ардера вниз, на Керенеї, в ім’я науки, а я витягнув Тома в ім’я його нещасних тельбухів! Але потім ми повернулися, і виявилось, що тепер мають рацію тільки тельбухи, а не наука. Отже, може, саме я повинен розпитувати тебе зараз про твоє самопочуття й ручатися за тебе, а не навпаки?! Як ти гадаєш? Я знаю, що ти думаєш. Ти привіз купу матеріалів і маєш у чому схо ватися до кінця життя; ти знаєш, що ніхто з цих чемних людей не скаже тобі: а скільки коштував цей спектральний аналіз? Одне людське життя? Два? Чи не вважаєте ви, професоре Турбер, що це трохи дорогувато? Ніхто тобі цього не скаже, бо вони не мають з нами ніяких порахунків. Але Вентурі має. І Ардер з Енессоном. І Томас! Чим ти платитимеш тепер, Турбер? Тим, що даси пояснення Освамові щодо мене? А Джміма — тим, що поручиться за нас з Олафом? Коли я тебе вперше побачив, ти робив те ж саме, що й зараз. Це було в Апреноусі. Ти сидів над паперами й дивився так само, як зараз: ці роки були для тебе тільки перервою між важливішими справами, справами в ім’я науки!… — Я підвівся. — Подякуй Джіммі за те, що він так опікується нами…
Турбер теж підвівся. Секунду-дві ми міряли один одного очима. Він буй нижчий, але цього не відчувалося.
його ріст не мав значення. Турбер дивився на мене абсолютно спокійно.