Сигом Ант кинувся вниз, крізь розріджені шари атмосфери. Він пробивав хмари, і вони струмували по його захисній оболонці, наче різнобарвні плащі. Ант на льоту аналізував склад їх, і в його пам’яті виринали спогади: сніг на горбах; формула розчину солі; музична фраза, акорд, що завмирав під стелею і видзвонював у люстрі; пергаментні щоки й широка біла борода старого; рівняння з кількома невідомими… Кожна згадка будила відгук у душі сигома, і його обличчя змінювало вираз: безліч виразів на секунду… А плащі все напливали і падали — білі, димчасті, сизі, сині, сірі…
Сигом узнав, що його передбачення правильні, що на цій планеті справді існує життя — ритмолокатори намацали сліди його дихання в атмосфері, за сотні кілометрів од поверхні.
Через те Ант не здивувався, побачивши ріденькі ліси і луки, табуни тварин, дахи якихось будівель, що сяяли на сонці. Спустився нижче. Перед ним лежало велике місто. Але скільки Ант не придивлявся, він не помітив ані руху, ані найменших проявів життя. І водночас будівлі не були зруйновані, на деяких дахах стояли якісь апарати-триноги.
“Призначені для ходіння, — визначив сигом. — Але чому я не бачу жодного літального апарата? Атмосфера тут цілком придатна для польотів…”
Він швидко оглянув будівлі, щоб мати уявлення про культуру аборигенів. У цехах заводів і фабрик відзначив характерну деталь: дуже мало приладів і апаратів для виробництва нового і дуже багато копіювальних машин. Копіювання було повне: однакові розміри, деталі. Навіть одяг шили за методом повного копіювання. Два-три фасони і розміри. Одяг було акуратно складено. Збереглися й склади сировини. Місто скидалося на виварений, безживний панцир черепахи.
“Не схоже, що тут прошуміла війна”, — вирішив сигом. Він полетів далі, не сумніваючись, що знайде розумних істот і про все дізнається. Він уже навіть уявляв, які вони, і розумів, чому не побачив літальних апаратів. Господарі планети мали крила і, судячи з усього, чудово літали. Але ходили вони, мабуть, кепсько.
Ант пролетів над кількома мертвими містами, що різнилися від першого розміром і плануванням. Йому стало сумно. Здавалося, що мертві міста тягнутимуться без кінця-краю.
Але нараз дальнім зором Ант угледів узлісся, великі будинки-гнізда, що висіли на гілках. Кілька таких гнізд він бачив у мертвому місті, в будинку, схожому на музей.
“Екскурсанти і не підозрювали, що це не тільки минуле, їм, певно, казали: у примітивних хатинах жили ваші предки — і розповідали про блискучі міста майбутнього. Хто міг знати, що їхні онуки ще повернуться у такі житла…” — міркував сигом. Кілька хвилин він витратив на те, щоб локатором обережно промацати гнізда й оцінити хист творців. Не всі гнізда були однакові. І це виключало тільки тваринний автоматизм — будування за інстинктом. Отже, якісь елементи творчості збереглися.
В першому гнізді сигом побачив копіювальну машину для одягу — точнісінько таку, як на фабриці мертвого міста.
А незабаром Ант уже літав над гніздами. Біля одного на гілці сиділа перната істота. Сигом упевнився, що правильно уявляв господарів планети. Істота мала могутні крила, складені під животом, чотири тонкі лапи. З-під короткого вбрання, застебнутого на грудях, вибивалася пухнаста сірувато-зелена шерсть. Тіло було геть вкрите блискучим пір’ям. Одне око блимало на верхній частині черепа, друге — на шиї. Вгледівши сигома, істота залопотіла крилами, витягнула голову, погрозливо заклекотіла. До неї одразу приєдналася ще одна істота. Обидві були схожі, як дві краплі води.
Ант увімкнув випромінювачі і постарався заспокоїти пернатих. Він увесь час аналізував клекіт істот і, порівнюючи з даними телепатоприймачів, вивчав їхню мову. Через деякий час він уже міг “розмовляти”.
“Я не завдам вам шкоди, не бійтеся мене”, — подумки мовив сигом і у відповідь почув клекіт:
— Не боюся тебе. Що в, то є. Гіршого не буде.
“Як мені називати вас?”
— Коли хочеш, зви мене забутим ім’ям Тот, — водночас промовили обидві істоти.
“Отже, і в них є щось подібне до імен та прізвищ, як на Землі”, — подумав сигом і спитав: “Я зрозумів, що ви брати, у вас одне прізвище, загальне родове ім’я. Але які ж ваші особисті імена?”
— Не розумію, про що ти питаєш, — знову разом проклекотіли істоти. — Мене звуть Тот. Тот — і все.
“Гаразд. Називатиму вас Тот Перший і Тот Другий. Згодні?”
— Не заперечую. Але навіщо тобі виділяти в мені частини? Адже я не даю імені твоїй правій руці і лівій нозі…
“Але ж вас двоє. Як же звертатися до одного й до другого?”
— Не збагну твоєї нерозумноїі дикої системи лічби. Чому маєш мене за двох? Чи, може, це образа?
Сигом помовчав і запитав, показуючи один палець!
“Скільки?”
— Один.
“А тепер?” — Він показав два пальці.
— Два.
“Тепер?”
— Три.