— Це люстерко, а в ньому — ти.
“Це не Ант. Хто завгодно, тільки не він. Вони хитрі, однак людину Землі не обдурять!”
Він зібрав усі сили і кинувся вперед.
Сигом хотів було застосувати відкидувач, але втримався — Олег міг забитися. Тому Ант тільки спіймав людину в енергетичні нитки оболонки і обплутав її, як сіткою.
Перед сигомом була перелякана, розлючена істота. Волосся здибилося на гусячій шкірі. Рентгенівським і гамма-зором Ант побачив, як калатає серце і напружено піднімаються легені, як скорочуються залози, викидаючи в кров адреналін, як, минувши кору мозку, старими каналами зв’язку надходять панічні сигнали — і напружуються м’язи, готові до смертельної боротьби, припиняють роботу непотрібні тепер слинні залози.
Імпульси мозку сигома мчали із швидкістю, що була близька до світлової, за секунду він встигав передумати і відчути більше, ніж сотні людей за все своє життя. І нині, згадавши геть усе, що пов’язувало його з минулим, Антові стало невимовно шкода цієї істоти, яка не винна в тому, що не може загальмувати свої автоматичні інстинкти органами Вищого контролю, яких у неї немає.
Сигом думав:
“Його так легко вбити, що він повинен доводити собі й іншим: я не боягуз. Досить вивести з ладу орган або перебити судину, — замінити нічим. Природа зовсім не створила запасних частин. І що найгірше — коли їх все-таки створюють люди, то міняти зіпсовані дуже важко, небезпечно та й боляче. Він змушений боятися пошкоджень і ненавидіти все, що може їх завдати. Дивно, як, незважаючи на все це, людська особистість підноситься над тваринною суттю”.
“Інстинкти примушують людину ненавидіти ту чи іншу істоту тільки через те, що в неї таке саме волосся і ніс, як у того, хто завдав їй болю. Людина часто не знає причин своєї неприязні, та протистояти підсвідомості й тій іскрі пам’яті, що зненацька спалахнула, не може. Власне кажучи, їй важко боротися з собою, а робити це доводиться щохвилини, аби вирватися з визначеного кола і стати тим, ким вона хоче сама”.
Сигом перегнав психоенергію з випромінювача на очі. Хоч це й шкодило йому, але могло найефективніше вплинути на Олега. З очей сигома світилися два невидимих промені, і там, де вони схрестилися, з’явилася блискуча цятка. Вона торкнулась Олега, і той упав.
Він побачив над собою стривожене обличчя сигома, запитав:
— Це все-таки ти, Анте?
Відчув руку сигома на своєму лобі і почув слова:
— Ні, не я, а джин з пляшки.
Тільки тепер повірив.
— Мені здалося, що ти прийшов не сам.
— Тобі не здалося.
— Тоді хто це?
— Ще не знаю. Але думаю, один з тих, кого ми шукали.
Олег стрімко підвівся, повернув голову і побачив двоногу істоту, вдягнену в пластмасовий скафандр. Блідо-фіолетове лице, очей майже не видно. З роззявленого рота стирчали зуби. Істота стояла нерухомо, прихилившись до стіни каюти.
— Не бійся. Він у мене під телеконтролем, — сказав сигом.
— Але чому ти запевняєш, що це один із тих?
— Це Миронов.
— Що?!
— Придивися.
Промені, що виходили з очей сигома, тягнулися до Олега. Він відчув, що з нього ніби звалився тягар, пригнічення; що повертається спокій, здатність мислити. Він глянув па ноги істоти — це були ноги Миронова, на плечі — його плечі. Але обличчя — чуже…
— Миронов! — покликав він. Голосніше: — Іване!
Істота байдужісінько дивилася кудись у куток, і Олег згадав, що вона перебуває під контролем Анта.
— Зніми телеконтроль.
— Небезпечно. Не зумів з ним домовитися, — відповів Ант.