В країні дрімучих трав: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чи скоро він повернеться?

…Останні дні і ночі в Москві, невгомонні й клопіткі, сповнені тривог і побоювань за успіх п’єси, вкрай стомили мене. Я сів у поїзд. Три доби пробув у дорозі. Зупинився в Ченську, щоб пересісти на пароплав.

Поїзд прибув учора рано-вранці. З вокзалу я відразу ж попрямував на пристань. Спитав, як з пароплавом.

Відповіли:

— Зачекайте! Пароплав у потрібному вам напрямку буде завтра.

Потім я оглядав містечко. Обідав. А вже після цього пішов у готель. З центральної вулиці, повз магазини з великими світлими вітринами під парусиновими тентами, я завернув у провулок, що збігав з гори.

Провулок брукували. Гар від гарячого асфальту і курява стояли в повітрі. Але солодкий запах резеди, тягучий, м’який аромат левкоїв, густі пахощі троянд струмували з усіх палісадників провулка і ні на крок не відставали від мене.

Звідкілясь долинав співучий звук поперечної пилки и цюкали-цюкали сокири уривчасто й чітко, то перебиваючи, то наздоганяючи одна одну.

Двоповерховий будинок готелю був споруджений, мабуть, дуже давно. Вигляд він мав досить незграбний. Перший поверх був кам’яний, другий — дерев’яний. На першому поверсі, очевидно, колись містилися крамнички двох власників: двоє дверей з обох кінців будинку вели на другий поверх. Тепер через одні двері заходили в готель; над ними вивіска — “Хвиля”. Другі двері вели, мабуть, в квартири.

В світлому коридорі готелю за столом сиділа дівчина. Я побачив рівний проділ і двічі обкручені навколо голови коси. Дівчина низько схилилась над книжкою.

— Чи є у вас вільні номери?

Не відриваючись від книжки, дівчина мовила:

— “Простіть, Едмон… Простіть заради мене, заради мого кохання до вас!”

— Я не Едмон, не граф Монте-Крісто, — сказав я дівчині з книжкою.

— “Гідність заміжньої жінки зупинила порив змученого серця”, — прочитала вголос дівчина і, тримаючи вказівний палець на рядку в книжці, глянула на мене: — Пробачте, громадянине, ніяк не можу відірватись.

— Чи є вільні номери?

— “Чоло її схилилось майже до підлоги…”

— Мені потрібний номер на одну добу. Завтра я від’їжджаю.

— “Граф кинувся до неї…”

Піднявши свій чемодан, я рушив до дверей і хотів був піти, давши дівчині можливість і далі читати вголос роман Дюма “Граф Монте-Крісто”, проте ще раз запитав:

— Чи є у вас вільні номери? Дівчина повторила:

— “Граф кинувся до неї…” — і простягла руку до стіни, на якій висіла невелика плесковата шафка з відчиненими скляними дверцятами.

У шафці на гачках висіли ключі з номерками. Чергова, не відриваючи очей від книжки, зняла з гачка ключ, подала його мені й сказала:

— Заповніть бланк за формою — це перше; залиште вісім карбованців — це друге. А третє… так… “Боже мій, я називаю вас Едмоном, чому ж ви не називаєте мене Мерседес?”

— Але пробачте, Мерседес, — сказав я черговій, — я не граф Монте-Крісто…

— Авжеж, — зітхнула дівчина, уважно подивившись на мене, — який же з вас граф Монте-Крісто… Якщо надумаєте прожити в готелі більше доби, то не забудьте попередити мене.

Я хотів був дещо сказати, про щось запитати, але безнадійно: чергова по готелю назавжди поринула в книжку.

Я пішов з ключем довгим коридором.

У номері був гардероб, стіл, застелений вишиваною білою скатертиною, умивальник, кілька стільців. Вимиті дошки підлоги сяяли чистотою.

Розчинив навстіж вікно. Сперся ліктями на підвіконня. Які навпроти маленькі будиночки! Вікна невеликі, квадратні, з легкими завісками. У віконницях вирізано маленькі серця.