В країні дрімучих трав: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Володимир Брагін

В КРАЇНІ ДРІМУЧИХ ТРАВ

Малюнки В. Григор’єва

Частина перша

ЧУЖИЙ БУКЕТ КВІТІВ

ОТЖЕ, В ДОРОГУ!

“Звичайно, Сонцю немає ніякого діла до людини. Проте в людини завжди було діло до Сонця. Більш як дві тисячі років тому Ератосфен з допомогою тіні від Сонця обчислив розміри земної кулі, підрахував, що Земля має довжину окружності по екватору 250 000 стадій, приблизно 38 000 верст! Але ж той світ, що його міг знати старогрецький географ Ератосфен, був такий малий, такий малий…

Я рисую на піску Ератосфенів світ — без Америки, без Австралії. Теплі береги Середземномор’я… Персія… Скіфія… Світ був такий малий! Аж ось постала перед Ератосфеном приголомшлива цифра — 250 000 стадій! І не переляк, не безпорадність, а завзяття, жадоба дізнатися, відкрити, побачити оволоділи душею людини. Перед Ератосфеном світ ширшав і розростався поступово, від одного неквапливого математичного підрахунку до іншого. А переді мною світ і речі виросли відразу. Раптово! У сто, у двісті разів. Шалена година, незрозуміла мить!

…Сьогодні я зав’язав свою дорожну торбу. В ній — щоденник спостережень і відкриттів, які я зробив у цій країні. Безкраїй шлях, неозорі простори, що їх я мушу пройти з моєю в’ючною твариною. Неспокій і страх охоплюють мене.

Сутінки ховають рисунки на піску. Час спати…”

“Дописую цей останній аркушик за № 2876 рано-вранці.

Учора, коли ніч сховала рисунки на піску, я довго дивився на зірки. Чомусь подумав, що живуть вони самотньо й сумно в своєму небі. Пожалів їх. Я сказав їм: “Не журіться!” За допомогою водяних пострілів-поштовхів рухається личинка бабки. За цим принципом летить у небо вогняна ракета під час великих свят і народних гулянь. За таким самим способом люди поведуть свої повітряні кораблі з Землі на Місяць і до вас, далекі планети. Веселіше й тепліше стане на них від людського гомону і сміху. Що? До вас далеко? Нічого, людина долетить! Личинка бабки — це живий ракетний двигун! Його я побачив тут у дії. Це лише одне з багатьох відкриттів, що їх я записав у своєму щоденнику, який понесу і передам людям.

Закриваючи каменюкою вхід до своєї оселі, я сказав зіркам: “На добраніч!” І вони ще яскравіше засяяли мені у відповідь і навіть ледь-ледь хитнули в небі своїми віями-променями. Сьогодні я вкладаю в щоденник відкриттів і цей аркушик. Як хороше! На серці спокійно. Ні побоювань, ні страхів. В’ючна тварина на припоні. Діжонваль… Діжонваль… Йду перевірити погоду за його барометром. Поки йшов, думав про Поливанова… Барометр провіщає: ясно, тепло.

Отже, в дорогу! За довгі роки жодного разу не обдурив мене цей барометр…”

Степан Єгорович Тарасевич, директор Ченського педагогічного інституту, ледь помітно всміхнувся:

— Незвичайність тексту, згадка про неіснуючу систему барометра, а також те, що хтось навіщось в десятки раз зменшив текст невідомим способом, аж, його довелося читати під дуже сильною лупою, аби продиктувати друкарці, — все це разом узяте може справді спантеличити будь-кого.

При цьому Степан Єгорович пильно глянув на сірникову коробку, в якій я приніс тонесенькі і крихітні аркушики з мікротекстом.

— Ви кажете, що ці аркушики були у букеті квітів, якого випадково кинули до вас у номер готелю! Так? Але ж це жарт! Ви зараз пересвідчитесь. Я викличу студента Бєлянкіна, і він роз’яснить нам, чому для жартівливого листування з друзями він обрав дивний метод і такий дивний текст.

— І зменшення цього тексту за допомогою фотоапарата, очевидно, теж було зроблено, щоб пожартувати?

— Авжеж!

— Проте студент Бєлянкін уже відмовився: не він писав, не він зменшував ці аркушики.

— Так і сказав? Вам? У присутності студентів?

— Саме так!

— Ну, знаєте!.. Ви людина нова, чужа в інституті. — Професор Тарасевич неквапливо й розмірено постукав зігнутим пальцем по столу, з ледь прихованою іронією подивився на мене. — Ви, здається, літератор з Москви? В інституті йде своє звичайне життя, і раптом… бах! З’являєтеся ви, незнайома людина, у руках букет квітів і сірникова коробка. У коробці якісь аркушики, а в них — виклад фантастичних вигадок і почуттів Бєлянкіна. Не дивно — юнак зніяковів, розгубився: ні, не я писав!

— Але в листі, який ми допіру прочитали, немає жодного жартівливого чи сміхотливого слова, а є схвильована розповідь про якусь подорож, про Ератосфена, про якусь там в’ючну тварину…

— Згоден, дивно. Але гадаю — і писав, і зменшував з допомогою фотоапарата Бєлянкін. Щоб пожартувати! Зараз викличу його. — Директор відчинив двері: — Ірино Сергіївно, будь ласка… Вибачте… — Він обернувся до мене: — Секретарки немає на місці. Зараз студентів попрошу покликати.

Директор пішов.

Десь у довгих коридорах інституту лунко перекочувалось: “Бєлянкіна до директора… Бєлянкіна до директора!”

НЕСПОКІЙНА РАДІСТЬ

Як усе це сталося? Адже в Ченську я лише проїздом. Мені треба бути в касах пароплавства, їхати далі морем до одного з курортних містечок, а я — в Педагогічному інституті і сиджу в кабінеті директора в шкіряному кріслі. Замість блискотіння морської хвилі — виблискування скла книжкових шаф; замість безмежної гладіні — зелені, злегка вицвілі на сонці штори на вікнах. Нащо я чекаю студента Бєлянкіна й директора інституту Степана Єгоровича Тарасевича? Сивий, спокійний, трохи втомлений чоловік, він, мабуть, вільно й невимушено спілкується із студентами, завжди входить в усі подробиці інститутського життя.