Тунель: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Задня частина ложі Ллойдів була завішена портьєрою, і Аллан з жесту Етель здогадався, що сам Ллойд сидить там. Нахилившись до дружини, Аллан прошепотів:

— А Ллойд усе ж таки прийшов, Мод!

Але Мод не чула нічого, крім музики. Навіть нерозчула, що сказав чоловік. Мабуть, тільки вона в цілій залі ще не знала, що Етель Ллойд у своїй ложі і що на ній Рожевий діамант. У раптовому душевному пориві, викликаному музикою, Мод навмання простягла до Мака свою невеличку руку. Мак узяв її і почав машинально погладжувати, тоді як тисячі сміливих думок блискавично пролітали в його голові, а вухо ловило уривки пліток, що ними пошепки обмінювалися голоси в сусідній ложі.

— Діаманти? — прошепотів один голос.

— Діаманти,— пророкотав другий.— Кажуть, він з цього й почав. У австралійських копальнях.

— Спекулював?

— По-своєму. Держав там шинок.

— То сам він, кажете, нічого не добував?

— Ще й як добував! — (Тихе хихотіння.)

— Не розумію вас...

— Ходять чутки. Він мав свою копаленьку, тільки вона не коштувала йому жодного цента... Ви ж бо знаєте, копачів там добре обшукують... Вони ковтають діаманти.

— Для мене це новина.

— Кажуть, Ллойд... коли держав шинок... чогось підливав у віскі... щоб викликати в них морську хворобу... От вам і «копаленька»!..

— Неймовірно!

— Так кажуть!

— А тепер викидає мільйони на університети, обсерваторії, бібліотеки...

— Ай-ай-ай! — геть спантеличено прошепотів перший голос.

— До того ж він — тяжко хворий чоловік, цурається людей... Удома в нього бетонні стіни завтовшки цілий метр, щоб із вулиці не чути було жодного звуку... Як в'язень...

— Ай-ай-ай...

— Тсс! — Мод обурено повернула в той бік голову, і голоси замовкли.

В антракті всі побачили, що до ложі Ллойдів увійшов білявий Хоббі й потис руку Етель як добрій знайомій.

— Бачите, я правду казав! — гучно промовив у сусідній ложі низький голос.— Хоббі щасливчик! Правда, не треба забувати про Вандерштіфта...

Невдовзі Хоббі повернувся. Він устромив голову до ложі Алланів і гукнув:

— Ходімо, Маку! Старий хоче з тобою побалакати!

2

— Це Мак Аллан! — сказав Хоббі, ляснувши товариша по плечу.

Ллойд сидів, згорбившись і опустивши голову, у напівтемній ложі, з якої виднілася частина сліпучого кільця лож, заповнених усміхненими, веселими, балакучими жінками й чоловіками. Ллойд не підвів голови і, здавалося, нічого не почув. Та за хвилину він спокійно, сухо, хрипкуватим голосом промовив:

— Дуже радий бачити вас, містере Аллан! Я детально ознайомився з вашим проектом. Він сміливий, він грандіозний, його можна здійснити! Я зроблю все, що зможу! — Ллойд простяг Алланові руку — коротеньку руку з чотирикутною долонею, стомленою і м'якою, як шовк,— і підвів обличчя.

Хоббі заздалегідь підготував Аллана до цієї миті, і все ж Мак мусив узяти себе в руки, щоб приховати відразу й жах, викликані в нього виглядом багатія.

Обличчя Ллойда було схоже на морду бульдога. Нижні зуби трохи випинали наперед, ніздрі являли собою дві круглі дірки, а маленькі, схожі на косі щілини, запалені очиці сльозилися на висхлому, бурому й застиглому обличчі. Ллойд був геть лисий. Огидні лишаї понівечили, висушили йому шию, лице й усю голову, кістки були обтягнені зморщеними м'язами й тютюново-бурою шкірою. Вигляд Ллойда справляв моторошне враження; люди, вгледівши його, блідли, мало не зомлівали, і тільки той, хто мав міцні нерви, міг дивитися на нього спокійно. Це обличчя скидалося на трагікомічну маску бульдога й воднораз наганяло страх, мов живий череп. Воно нагадало Алланові про індіанські мумії, на які він наштовхнувся, коли прокладав дорогу в Болівії. Ті мумії сиділи навпочіпки в ящиках. Голови їхні повисихали, з-за зморщених губів шкірилися зуби, а очі із світлими й темними камінчиками в очницях мали жахливо природний вигляд.