— Ой, Воно наближається!
Ми зі Сташеком доклали спільних зусиль і дружно відкотили вбік останню глинисту брилу. Бернард, забувши про ушкоджену ногу, вистрибнув назовні, як корок із пляшки. Сказати, що на ньому не було лиця, — виходить, нічого не сказати. Скидалося, ніби за ним женеться банда Алі-Баби у повному складі. Але з печери показалася хирлява, дуже волохата істота у вельветових штанях із заклейками та в накинутій прямо на голе тіло дамській горжетці. На шиї теліпався сріблястий ланцюжок, на ньому — жовте ікло якоїсь тварини. Істота зажмурилася, пошкребла фіолетовими нігтями груди й тричі чхнула — певно, од свіжого повітря. Потім грайливо підморгнула до нас:
— Х-лло, чваки! Пошмалить!
Ми ввімкнули вмонтовані у наші шоломи універсальні космічні транслятори. Вони зв'язалися з бортовим комп'ютером, і той вмить переклав:
— Хелло, чуваки! Привіт, хлопці! Чи не знайдеться закурити?
— Ми не куримо, — відповів я. — Як вас звати?
Чвак пихато тицьнув себе пальцем у груди:
— Боб!
— Ви з колонії «Люкс»? Де решта?
Чвак склав два пальці у вигляді хреста. У його нахабнуватих очах промайнуло щось схоже на смуток.
— Ви хочете сказати, що вони загинули?! — вигукнув я. — Але від чого?
Боб не вшанував нас відповіддю.
— Віскі? — спитав він, прицмокнувши язиком. — Жуйка? Чвихи?
— Чи є у вас віскі, жувальна гумка? Чи прилетіли з вами дівчата? — байдуже переклав комп'ютер.
Діставши негативну відповідь, чвак втратив до нас будь-який інтерес і заховався у свою печеру.
— Ну й тип! — зіщулився Сташек, — Аж не віриться. Часом це не витвір уяви нашого поважаного Бернарда?
— Що ви, — обурився космобіолог, — нічого такого я не зміг би собі уявити!
— Хлопці, — попрохав я, — стримайте емоції. Коли ми хочемо довідатися, що сталося з колонією «Люкс», треба піти до Боба. У вас, Бернарде, мав бути спирт, — чи не погодитесь дати півсклянки?
— Не чіпляйся до людини, — промовив Сташек з докором. — Ти що, забув, де знаходишся?
Він зробив кілька легких пасів рукою і як витівник подав мені пляшку з безбарвною рідиною.
— Можеш не нюхати. Ректифікат.
— Цур тобі, — пробурмотів я, намагаючись приховати збентеження, — ніяк не звикну до тутешнього солодкого життя.
— Бажаєте жуйку? — натхненно вів далі Сташек. — Будь ласка! Ось ця з лимонним присмаком, а ця — з м'ятним. Щодо сигарет, то наша фірма пропонує кілька сортів на вибір…
— Доволі! — заволав я, — Дай мені ліпше відповідь на питання: навіщо Бобові канючити? Адже науявляти собі вдосталь сигарет чи тієї ж таки жуйки — справді дрібниця. Може, ви, Бернарде, проллєте світло на цю загадку?
— Спробую, — мовив, подумавши, Бернард. — Але для цього нам доведеться, — він здригнувся, глянувши на печеру, — поговорити з Бобом іще раз.
Чвак сидів біля підніжжя своїх продовольчих пірамід навпочіпки і наминав кільце копченої ковбаси. При нашій появі він глухо загарчав і напружився, як перед стрибком.
— Приємні новини, Бобе! — миролюбно вигукнув я і показав йому пляшку. — Ми дещо для вас знайшли.
— Віс-кі! — простогнав чвак і втупився у пляшку, мов зачарований.
— Вгадали! Ви його одержите. Але спершу розкажіть нам про всіх, хто прилетів сюди з вами. Через що вони загинули? Хвороба? Хижаки? Стихійне лихо?
Чвак, не спускаючи очей з пляшки, знову взявся за ковбасу.