Російський сюжет: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А нам і не треба вашого самжене, — вигукнула Оля, котра, як було видно, полюбляла перечити всім поспіль.

Після того, як Євген пообідав у домі Співочої тещі, жінки стали менше бувати в нього, хоча продукти в нього все одно не переводились. Зате в нього почали бувати Таня й Оля. Дівчата приходили вдвох, і їхнє товариство було приємніше за візити Жінки Овочевої й Тої, яка носить молоко. Загалом, стало краще. Очевидно, ті жінки відступилися, мовляв, перемогла Співоча теща. Мій Боже, думав він, мені сватають котрусь із цих дуреп! Це саме те, що мені потрібно після інтелектуалки Лади! Тільки котру обрати? Оля, хоча і бридкого характеру, але й на порядок сексуальніша. А Таня ще зовсім малолітка.

Час спливав хутко, от уже й серпень добіг середини. Як швидко минає час, а надто влітку! Настали дощові дні. Генералів дім здригався від злив, і це було добре, бо ініціювало нетутешні відчуття. Він сидів без хліба, але в нього були картопля й діжечка хрумких огірків, яку йому привіз Тихонович на возі. Були сало й цибуля. Були закрутки в підвалі, недавно він відкрив банку торішніх помідорів, бо, як йому повторили не один раз, цього літа в Ірівці помідорів не буде. Також у нього було кілька плиток шоколаду й генералів коньяк. Хай дощ і далі йде, поки в нього є запаси.

Вечорами дощ стукотів особливо змістовно, передаючи послання, яке, здавалося, він зможе почати розшифровувати, якщо зосередиться й повністю викине з голови побутові справи. Він раптом наново прожив забутий, нічим не примітний відтинок свого життя, коли батько відвіз його, восьми- чи дев’ятирічного хлопчика з матір’ю до будинку відпочинку в Київській області, і тут розпочалися дощі, такі, як зараз.

— Приїхали відпочивати! — сміялася мати. — Ходити на річку, лежати на сонечку!

Додому вони не поїхали, бігали під дощем до їдальні, а решту часу сиділи у своїй кімнаті й слухали шум дощу. Мати щось читала й майже не спілкувалася з ним, через що він зараз, згадавши ті дні, відчув до неї запізнілу вдячність. Бо саме тоді він уперше почав думати про сенс буття. Думати із задоволенням, мало не входячи в екстаз від роздумів про те, чому сипле дощ і чому йому так несподівано добре дивитися на мокрий дикий виноград, який обплітав убогу веранду сусіднього корпусу будинку відпочинку, на який виходили вікна їхньої кімнати. А от перед його очима вхід до комори, оповитий диким виноградом. Він лише зараз помітив дивну архітектуру тої споруди, на яку він дивиться з вікна вже давно. Який дивний фронтон надбудовано над обшитими металом дверима до приміщення, де зберігається його картопля!

Ввечері, хоча дощ і не припинився, прийшов Володя. Спершу Євген був не радий гостю, бо почав заглиблено читати «Ессе homo». Але він не міг завертати молодого лікаря додому назад під дощем. Він знав, що Володя зі своєю хворою матір’ю живе в маленькому будиночку на протилежному кінці села, неподалік від сімейства Співочої тещі. Тож запросив його до вітальні, як і бувало, дістав пляшку коньяку й шоколад. Чого він ішов до мене під таким дощем? Скучив за нашими вечірніми розмовами?

Після першої чарки Євгенові знову стало добре з Володею. Молодий лікар вирішив, що настав час відкрити генераловому спадкоємцеві всю правду про той дім, в якому він живе. А точніше, ознайомити його з версіями, які озвучувалися в Ірівці. Згідно з однією з версій, цей дім приносить нещастя, згідно з іншою — ініціює паранормальні явища, які також щастя не приносять.

Почати з того, що ніхто не знає, хто й коли цей дім збудував, і документів не збереглося. Але це й не дивно, бо саме на цьому узвишші було кобище, місце, де збиралися коби. Саме тут стояло їхнє шатро, під яким вони варили свої трави у великому казані. Іри боялися кобів, хоча другі нічого лихого не робили першим. Вони не змішувались одне з одним, але якогось дня дівчина з ірів покохала хлопця з кобів. Тоді іри підступно обдурили кобів і прогнали їх геть. Або ще розповідають, що, поки гуляли весілля дівчини з ірів та хлопця з кобів, іри забрали в кобів їхній чарівний казан і відкотили його туди, де зараз Кобівка. Там низина, вологе місце, там тяжче будуватися…

— Коби — це чаклуни. А хто такі іри?

— Іри — це жителі Ирію, себто раю по-старому.

— То ж Ірівка — це, виходить, райське місце?

— Десь так. Але коли іри прогнали кобів, то і в Ирії не стало раю, і стала Ірівка, а не Ирій.

— Яка оригінальна версія вигнання з раю! Розповідай далі, Володю, чого ти раніше мені про це нічого не говорив?

— Та боявся тебе налякати.

— А мені цікаво! Розповідай!

— Та розповідають, що іри кастрували того коба, який… ну ти розумієш.

— А навіщо?

— Щоб не ліз до не своєї.

— Тобто з ідеологічних міркувань.

— Ще розповідають, ніби кастрували взагалі усіх кобів…

— Але це було б технічно складно!

— А як ти поясниш, що всі хлопчики в Ірівці впісюються, аж поки до школи не підуть? А в Кобівці цього нема. Тому і в дитячому садочку в Ірівці самі дівчата!

Згідно з народними переказами, після вигнання кобів настав кінець Ирію. Пішли неврожай, моровиця худоби й самих ірів. Тоді іри стали кликати кобів назад. А ті їм відповіли, що вже не в їхніх силах вернути рай в Ирій. Що має прийти чужинець, оселитись на кобищі й покохати дівчину з ірів чи з кобів. Тоді в нього увійде сила тих давніх кобів, а в Ірівку вернеться рай.

Євген відчував, що не наївні казки простолюду були головною причиною візиту Володі до нього в такий дощ. Так воно й було. Того вечора Володя відкрив йому свою таємницю. Мовляв, він має ніжні почуття до майбутньої медсестри Олі. Його непокоїть, що дівчина така молода, їй ще тільки п’ятнадцять років, він собі малював в уяві старшу подругу. Але він сам спрямував ту дитину в медичне училище, щоб вони працювали разом. То дуже добре, коли лікар і медсестра на селі є подружжям. Вони ще не ходять разом, як хлопець і дівчина. Але в грудні дівчатам виповниться шістнадцять. Тоді вже можна буде почати.

Зізнання Володі зворушило Євгена і трохи збентежило, бо ж у селі дядька чесного без догани продовжував розгортатися класичний сюжет російської літератури. Чи не віщує лиха такий розклад? Чужинець Євгеній в їхньому селі, наречена Ольга, сварка Володимира з Євгенієм, дуель… Володя спершу не второпав, про що мова, і що таке дуель. Євгенові довелося довго нагадувати молодому лікарю те, чого Володя не тримав у своїх пам’яті як великий культурний наратив. Нарешті, Володя збагнув:

— Та нам усім дали такі поширені імена! У нас на курсі, коли я вчився в медінституті, було вісім Володь і сім, ні… — Володя став загинати пальці… — дев’ять Ольг! А викладач політекономії був Олександр Сергійович, ну то й що з того? Він став від того Пушкіним?

— А Зоя Миколаївна розповідала, що навмисне назвала дівчат на честь Тетяни й Ольги з Пушкіна.

— Та вона це всім розповідає! По чотири рази на день!

— Співоча теща…