Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

XV

Йому снилися химерні, надзвичайні речі. Йому снилося, що він не Данько Харитонович Перерва, а Дон Хозе Перейра, подорожній і тираноборець з далекої Барселони. Йому снився доктор Леонардо, медик і природолюбець, прекрасна Альчеста і багато інших облич, яких він зроду не бачив у житті і які були в цім сні знайомі й звичайні.

Йому снилося, що на землю впала зима і він почав замерзати. Холонув живий виноградник його крови, він застигав і лежав немов льодовий пік, схиляючись грудьми над робочою Барселоною. Крізь сон він бачив, що надокола його стояли мовчазні гори — і це були п’ятеро куркулів — і він мусив умерти. Було холодно і неспокійно спати, як колись за дитячих років у нетопленій хатині глибокої осени.

Фантастична дитяча книга повела його в леґендарний ліс спогадів. Веселі маслоноси пурхали й цвірінькали в смарагдовім листі леґендарного лісу, у темнім ручаї під навислим корінням чорних дерев молокопруд, одсапуючись, рив собі нору і накидав купи оксамитної землі; в зеленім подолі на взліссі танцювали баскі хлібороги, бодались і бігли навзаводи в поле…

Куркуль Щовб ударив Данька ззаду сокирою по голові, і він умер в степу ніччю.

XVI

Уночі в степу лежало тіло члена степового окрвиконкому Данька Харитоновича Перерви. Земля давно охолола і давно щез усякий слід сонячної жаги. І в міру того, як остигала земля, оживав виноградник гарячої крови, спалений сонцем. Це була вже не та кров, що гнала Данька по степу, тікаючи від куркулів — це була та передсонячна кров, що текла в жилах Дона Хозе Перейра ще перед перетворенням його.

Дон Хозе Перейра глибоко зітхнув і розплющив очі. Йому боліла голова, з рани на потилиці ще точилася злегка кров, але свіжо було і холодно, і він підвівся. Він витяг носовичок і замотав собі голову. Крізь хустку вухо його почуло розмірені удари хвоста — це був його рудий друг, сетер Родольфо.

— Здоров, рудий друже Родольфо! — сказав Дон Хозе. — Чи не задовго ми спали тут з тобою на сирій землі?

Родольфо теж устав, але не сказав нічого. Він був тієї думки, що можна було б іще поспати.

— Боюсь, що я здорово розбив собі голову, — мовив Дон Хозе. — Болить як не лусне. Щодо мене, то я переситився полюванням у степах і годен негайно їхати назад у Барселону, де, як ти добре пригадуєш, рудий друже Родольфо, в нас з тобою є одна важлива справа. Час уже зараз подумати, як би нам з тобою своєчасно затерти наші сліди.

І Дон Хозе Перейра став вигадувати текст кореспонденції до італійської газети «Воче-Дель-Пополо». Я гадаю, що він при цьому споменув прізвище доктора Леонардо.

КНИГА ПЕРША

I

Коли подорожній сідає в човна на Бахтині, щоб їхати в Слобожанську Швайцарію,* то коли він, цей подорожній, не вміє бачити, він нічого не побачить путнього.

Він залюбки погоджується, що дорога була довга і що дорога була курна — не жаль йому доріженьки, що куриться курно — сказав би він, коли б він умів оцінити курну дорогу.

Так само він готовий визнати, що була дуже труська дамба, і що був міст через якусь нетечу, що її переїжджаючи, єсть порядок запитувати: невже ж це Дінець? Ніхто з них не знає, що ця фраза ріднить їх з тією леґендарною бабою, яка, погостювавши в Харкові в кума, розповідала потім у доповіді про подорож — а доповідь ця відбувалася перед хатою на колоді, де вже багато було налузано насіння — сказала в своїй доповіді:

— А в Харкові Дінець поганий!*

І хоч оця баба і передбачала пишний проект провести в Харків Дінець — проект, почасти зреалізований фотографом Довбнею, бо фотограф Довбня,* зробивши знимок Лопані, пофарбував її в усякі кольори, зробив утроє ширшою, намалював на ній пароплава, а над нею аеропляна і навіть, здається, чи нe пустив десь у береговій піні пухкеньку німфу в купальному костюмі — хоча баба це все передбачала, казавши, що в Харкові Дінець поганий, але подорожній ніяк би не згодився з тією бабою поріднитися.

Тим часом баба могла б дечого навчити подорожнього — назвім його Леонардо — і умовмося, що він з фаху свого доктор і бачив усякі краї. Бачив справжню Швайцарію і сходив на Монблан, але не наважився зійти на Маттергорн, бачив справжню Баварію і, нехай буде, бачив червону Баварію під час повстань у Німеччині і бачив також Нову Баварію.*

Отже, Леонардо, подорожній і лікар, обіймаючи за талію, скажемо просто й без претенсій, Альчесту, не спостеріг нічого окроме куряви, дамби і нетечі, яку він ще й до того взяв за Дінець.

Але для леґендарної баби (створеної нашою фантазією) було по дорозі багато цікавого. Був терофазеритовий завод і багато хат під терофазеритовими дахами, були ворота, що над ними стремів хрест — якимсь старовинним звичаєм, а самі ворота мало не всі були вимазані дьогтем — теж якийсь старовинний звичай.

Але надаремно фантастична баба копилила губу, уявляючи собі дівку, в якої знайшлася самосійна дитина чи, конкретніше кажучи, безкоровайний син. Буває, що старовинний звичай набуває нового змісту — так, доктор Леонардо обіймав рукою за талію Альчесту, хоча вони сиділи не в кареті, а на лінійці. Так і хлопці парубочого віку мастять тепер ворота не тій дівці, що грішила, а тій дівці, що не схотіла.

Щулячи своє старе око (вигадане, як сказано нами), баба спостерегла б хатку з двома віконцями і забитими тепер дверима, що якось химерно виходили просто над призьбу. Це була колись монополька, сказала б баба.

А величезні три літери на терофазеритовім дахові тієї хати, літери М. С. П., що доктор Леонардо вважав за марку терофазеритової фірми, виявилося б, були просто візитова картка і значили вони — Микола Семенович Половинка, а не Московська Сільська Промисловість, яка, відома річ, терофазериту не виробляє, а виробляє інші речі селянського вжитку, як-от праліне, зефір, мікадо, крем-мокка і інше.

Так само доктор Леонардо не звернув достатньої уваги на каланчу, з верху якої невсипущий пожарний оглядає Слобожанську Швайцарію саме в ті дні і години, коли він не спить під грушею. Проминув він і невеличку камінну будову, що містить у собі електростанцію, а ще раніше, в Замості, не побачив повороту на Ззідьки.

Щоб бути справедливим, треба сказати, що доктор Леонардо, піддержуючи на дамбі однією рукою Альчесту, а другою рукою портманто, указав їй на одинокий димар ліворуч десь за Мжею.* Але й тут доктор Леонардо, занадто стурбований цілістю двох об’єктів, піддержуваних його правицею і лівицею, не встиг визначити точно, що то був за димар.

— Тут, мабуть, цегельня, о Альчесто, — сказав він, — де виробляють цеглу, з якої околишні селяни не будують своїх домів. Та й що інше може бути в такій містині! Може, якийся химерний фантаст сказав би, що це паперовий млин!

— Ні, це не те, — обізвалася б вигадана моєю фантазією баба, коли б вона випадково опинилася б коло підводи. — Це не млин. Це в нас, бачите, бамажна хвабрика!»

Але в цей момент підвода перегнала б бабу, зап’явши її завісою куряви, і Альчеста так і не почула б слів цього нереального персонажу.