Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знову йому враз зробилося холодно. Тепер уже не куркулі переслідували члена степового окрвиконкому за порушення правил полювання, а п’ятеро людей гнали одного, покинувши роботу, стомлені і люті, в пустельнім степу, самі захоплені ловецькою жагою, готові на все, не зважаючи ні на які наслідки.

Данько випростався на весь ріст і витяг м’язи на молодих ногах. Ноги заграли як спружини і пішли, ледве торкаючись землі. Чоботи сиділи добре, не муляли ніде і м’яко слухались музики м’язів. Дбайливо розраховуючи сили, Данько прискорив ходу якраз настільки, щоб іти шість кілометрів на годину. Він ітиме до ночі, але не дасть себе наздогнати. Він глянув на сонце: йому лишалося іти ще із п’ять годин. Тридцять кілометрів! У громадянську війну він легко робив п’ятдесят із одинадцятифунтовою нарізною рушницею на плечі.

Родольфо весело біг попереду, забігаючи в кущики і тішачись з розмаїтих, розмаринних, розбіглих запахів. Данько свиснув: Родольфо став у стрибкові й дивився на нього. Данько свиснув ще раз, Родольфо підбіг до нього і ніжно просунув шию і спину під його рукою.

— Біжи, Родольфо, — майже весело сказав Данько. — Ми тікали з тобою від скандалу, тепер ми тікаємо від смерти. — І він легенько штовхнув пса долонею.

X

Данько і дуга мовчазних переслідувачів пройшли вже кілометрів із сім, ідучи просто на захід. Сонце непомітно побільшало і почало злегка набрякати по краях, воно ішло вже вниз, вдихаючи степовий дух. Не було вже ніякого сумніву в тому, що дядьки зовсім забули про зайця та про правила полювання і гнали мисливця як дичину, як дрохву, щоб забити його дрючками.

Данько знову почав міркувати. Не може бути, щоб вони гнали його навмання у степ, але й досі не було видко, куди вони його заганяють. Як і п’ятеро мовчазних людей, що уперто ішли за ним, Данько геть забув про зайця. Він був свідомий тільки того, що якийсь незвичайний тягар наполягає йому на пояс.

Багато-багато сот метрів він механічно ішов уперед і не міг розгадати, що саме заваджає йому іти. Його думки кружляли навколо кінцевої сцени дня. Він, коли поляже присмерк на поля, востаннє прискорить крок, і дуга зникне з очей. Він перейде ще пару кілометрів і вибере собі місце ночувати. Він скине чоботи, і розкіш розіллється по всьому тілу. Він здійме рушницю й патронташ і покладе патронташа під голову. Він одіпне зайця…

«Заєць»! Ось що заваджає йому іти! Заєць давив на живіт, на крижі, на психіку. Заєць — чудно! — і досі надушував на мозок, як тінь він метушився десь у завулках пам’яті і не давав іти спокійно і весело.

Данько, не спиняючись, одв’язав зайця і високо підкинув його вгору. В цю саму мить у ньому тьохнула фантастична надія. Заєць перекинувся в повітрі і важко гепнув об землю. П’ятеро переслідувачів не могли не бачити його. Данько занотував собі місце, де упав заєць, і, не оглядаючись, пішов уперед.

Перейшовши дистанцію від дуги, він знову відчув, як тьохнула абсурдна надія, він швидко оглянувся. Середній дядько саме переходив те місце, де упав заєць. Він нахилився — усе в Данькові завмерло — він підняв зайця — Данько став і з майже істеричним благанням дивився на нього. Дядько стояв із зайцем у руці і видимо вагався. Зненацька заєць високо злетів угору, перекинувсь і впав на землю.

XI

Данько гарячково схопився і ледве стримав себе, щоб не побігти. Фантастична сподіванка важко упала з зайцем на землю. Дуга рівно й розмірено йшла вперед. Ніхто навіть не підійшов до середнього, ніхто не гукнув, знову усі йшли розмірено і рівно. Десь далеко край неба манячила покинута гарба коло чорних заокруглих куп хліба.

— Родольфо, — сказав Данько. Рудий сетер схопився й став, повернувши до друга голову.

— Сюди, — рішуче сказав Данько. Повний мисливського запалу, рудий Родольфо підбіг до стрільця.

— Слухай, Родольфо. Слухай уважно, бо нам з тобою тепер непереливки, як каже український народ, коли зверх звичних і нормальних тягот і бід доводиться йому зазнати ще й якоїсь, у пляні непередбаченої біди.

Наше становище можна було б коротко схарактеризувати в такий спосіб: нас женуть і гнатимуть аж до ночі. Коли до ночі нас не спіймають, то ми врятувались. Коли до ночі нас спіймають, то мене, Данька Харитоновича Перерву, уб’ють, а тебе, рудого сетера Родольфо, продадуть десь у великому місті, де ти поза всяким сумнівом матимеш на виставках золоті медалі щороку.

Так, рудий друже Родольфо, ти матимеш щороку золоті медалі, але ти втратиш свого друга й товариша Данька Харитоновича Перерву. А в жилах твого друга, любий Родольфо, очевидно, тече ще якась інша кров окроме слов’янської. Бо ти ж знаєш, що я б’ю тебе тоді й тільки тоді, коли ти на це заслужив.

А той козак, що буде тобі, о Родольфо, за хазяїна і друга, битиме тебе в таких випадках. По-перше, коли він не влучатиме в дичину — це раз. По-друге, коли він посвариться з жінкою — це два. По-третє, коли він будe п’яний — це три. У перших двох випадках він битиме тебе нагаєм, чи гарапником, а в третьому просто буде гатити в твоє обличчя чоботом, стараючись влучити в ніс.

Отож, любий друже, я рішучо раджу тебе негайно податись додому, обминаючи по дорозі всіх знайомих і незнайомих людей. Чекай!

Данько написав на ходу скілька слів на папірця і прив’язав до ошийника Родольфо.

— Додому! — скомандував він по цьому. Родольфо стояв, вагаючись. Він сподівався, що друг, може, ще перемінить постанову і дозволить зостатися з ним.

Але Данько став одв’язувати від пояса ремінячку.

— Додому! — повторив він. Родольфо одійшов на пару ступнів і знову спинився. Тоді Данько підбіг до нього і, що мав сили, оперіщив його ремінякою. Родольфо зойкнув і подався геть.

Данько знов оглянувся назад. На справі з Родольфо він утратив метрів двадцять. Фігури побільшали і з чорних зробились колірові. Данько зняв патронташа і високо підкинув його вгору. Два запасні набої він полишив у кишені і пішов уперед.

XII

Сонце вже хилилось униз, важке і спітніле. Воно всмоктало в себе горілчаний дух степу і тепер, червонопике, віддавало назад гірку відвологу. Зачервлені губи стискали його захекану вогняну пащу. Воно зітхало вітрами і гикало полиновою наливкою.

Данько давно вже йшов, нічого не думаючи, і забув про ноги й про кілометри. Ноги самі йшли, і кілометри, зсотуючи гони, мов рулеткова стрічка викочувались з-під сонця. П’ятеро переслідувачів так само рівно й мовчазно ішли за ним, і Данько угадував, що їхні тіла так само переключились на хідню, що в душах їхніх загас гнів і зосталося тільки радісне почуття руху, що, наздогнавши його, вони уб’ють його весело й спокійно, ніби жалкуючи, що скінчилась довга, натхненна, розкішна гонитва.

Данько згадав далекий хутір, де він народився й пережив свого життя перші роки. Пасучи вівці, той хутір здавався йому мов п’ять чорних гнойових купок десь на обрії. Там у гнойових купках вовтузились його гнобителі, і він прив’язував військову гільзу до дерев’яного держака і пристроював до неї курок на резинці. У руках його жовта гільза робилася шостистрільним револьвером, на чолі революційного війська він гордовито увіходив у хутір і конфіскував усю сметану і шомполку дядька Мусія.* Він забирав у полон все населення хутору і дарував волю тільки блакитноокій Дуньці, дядьковій Мусієвій дочці. Та Дунька, переконавшися, що тільки він, Данько, є справжній герой і вояка, сама не приймала від нього волі і кликала його їсти сливи в дядьковім садочку.

Але він одмовлявся іти з нею в садочок і будував машину, щоб летіти з Дунькою на Марс і приєднатися там до інженера Менні.* Уже машина була готова і блищала, як новенький паротяг, і на ній були величезні білі, мов гусячі, крила. Удвох з Дунькою вони навантажували в машину провізію — там був здоровенний кусень сала, печена гуска, решето слив, дві миски з сметаною — одна для нього і друга для Дуньки, — вони ставили в кутку дядькову Мусієву шомполку, набиту буйним шротом, щоб оборонятись від нападу, і Данько стелив свитину спати коло того кутка, так що рушниця була напохваті.