Повернення Тарзана: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мешканка Опара поглянула на нього широко розплющеними очима. В її погляді були безнадія і страждання. По обличчю покотилися сльози. Вона зойкнула і впала на холодну долівку, а натовп потвор промчав повз неї вслід за Тарзаном.

Але Тарзан вислизнув. Він пірнув у прохід, який вів до підземелля. Його вороги погналися назирці, але сходами спускалися обережно. Тому згаяли час, і коли опинилися в льосі, то побачили, що він порожній. Проте вони не журилися, а почали щось весело белькотіти одне одному, тому що знали: звідси був лише один вихід — там, де й вхід. Він рано чи пізно повинен був вийти, а вони підстережуть його тут.

Завдяки цьому за Тарзаном далі ніхто не гнався. Він біг підземними переходами, з іще неопритомнілою Джейн на руках. Лише значно пізніше, після довгих розмов між собою, жерці Опара згадали, що їхній ворог вже одного разу зник у льосі, хоча вони стерегли вихід. А потім з’явився звідкись знадвору. Потрібно було знову вислати навздогін за бузувіром п’ятдесят чоловіків, які б спіймали його і привели назад.

Коли Тарзан добіг до колодязя за межами пролому, він уже напевне знав, що все закінчиться добре, і тому зупинив ся, щоб закласти отвір у стіні. Він не хотів, щоби хтось із мешканців храму віднайшов забутий хід і дістався ним до скарбниці. Він сподівався колись знову повернутися до Опара і взяти ще більше золота, ніж закопав на галявині мавп.

Він швидко мчав коридорами, пробіг перші двері, скарбницю, довгий прямий тунель, який вів до таємного виходу з міста, а Джейн Портер ніяк не приходила до тями.

На вершечку великого каменя він зупинився й озирнувся.

Долиною ішов загін мешканців Опара. Тарзан завагався. Чи краще спуститися зі скелі і тікати рівниною, щоб дістатися гір, чи, може, сховатися тут, доки стемніє? Він подивився на бліде обличчя дівчини й зважився. Він не міг лишити її тут і дозволити ворогам застати його. Вони могли знайти підземний хід і вдарити йому в спину. А тоді, опинившись між двома вогнями, він навряд чи зміг би уникнути полону, бо дорогоцінний тягар завадив би йому пробитися крізь ворожий натовп.

Спускатися крутосхилом було нелегко, але Тарзан прив’язав нерухоме тіло дівчини до своєї спини і встиг дістатися вниз раніше, ніж вороги підійшли до підніжжя скелі. Тарзан спускався схилом, якого не було видно з боку міста, тому вороги нічого не помітили, їм навіть на думку не спало, що їхня здобич так близько.

Тримаючи весь час скелю у полі зору, як захист, Тарзан пробіг під її прикриттям майже півтора кілометра, доки загін з Опара обійшов підніжжя і побачив його. Дикуни заверещали від радості і чимдуж помчали навздогін, переконані, що ось-ось наздоженуть утікача, обтяженого чужим нерухомим тілом. Але вони не знали здібностей Тарзана. а з іншого боку, переоцінили швидкість власних кривих ніг.

Тарзан біг так само розмірене, слідкуючи, щоб віддаль між ним та його супротивниками не зменшувалася. Іноді він позирав на кохану голівку, що лежала в нього на плечі.

Джейн була така бліда, що, якби не слабке биття її серця, Тарзан подумав би, що вона померла.

Нарешті втікачі посягли плоскогір’я і перевалу. Тарзан наддав ходи і побіг щодуху, щоб встигнути спуститися на той бік раніше, ніж вороги зійдуть нагору. Він остерігався, що вони скочуватимуть на нього з гори каміння. Тому був від них майже за кілометр, коли розлючені і захекані недомірки зіп’ялися на перевал.

Коли дикуни це побачили, вони забігали туди-сюди, вимахуючи палицями і розлючено вигукуючи. Їхній гнів не знав меж. Але чомусь вони вирішили припинити переслідування біля кордонів своєї країни. Може, тому, що згадали, як першого разу повернулися ні з чим після довгих та важких пошуків, а може, побачили, як легко біжить переслідуваний, і зрозуміли, що марна справа наздоганяти його. В усякому разі вони повернули назад, до Опара. Саме тоді Тарзан досяг лісу біля підніжжя пагорбів, якими закінчувалася височина.

Тарзан увійшов у ліс і вибрав біля узлісся зручне місце для спостереження. Тут він поклав на траву свій скарб і обмив дівчині обличчя й руки водою зі струмка, який протікав поруч. Але Джейн не приходила до тями. Тарзан, дуже занепокоєний цим, знову взяв на руки дівчину і пішов на захід.

Тільки надвечір Джейн Портер опритомніла. Вона не зразу розплющила очі, намагаючись згадати всі останні події, які пережила. І ось вона згадала жертовник, страшну жрицю, ніж, зведений над нею… Вона здригнулася, гадаючи, що вмерла або що ніж щойно пробив їй серце і вона в передсмертній агонії. Коли вона врешті наважилася розплющити очі, то побачене ще більше зміцнило її побоювання. Вона лежала на руках у свого мертвого коханого, а він ніс її якимось райським садом…

— Якщо це смерть, — прошепотіла вона, — то дякую тобі, Господи, за те, що ти дозволив мені вмерти.

— Ви озвалися, Джейн! — вигукнув Тарзан. — Ви опритомніли!

— Так, Тарзане, годованцю Великих мавп, — відповіла вона, і вперше за останні місяці її обличчя осяяла радісна усмішка.

— Слава Богові! — вигукнув Тарзан, сідаючи на траву край струмка на галявині. — Отже, я встиг вчасно.

— Вчасно? Як? — спитала вона.

— Я встиг вчасно, щоб урятувати вас від смерті на вівтарі, - відповів він. — Хіба ви забули?

— Врятували мене? — здивовано спитала вона. — Хіба ми обоє не мертві, Тарзане?

Доки тривала ця розмова, Тарзан встиг зручно всадовити Джейн на траву. Коли він почув її запитання, то відступив на крок, щоб краще роздивитися її обличчя.

— Мертві? — повторив він і засміявся. — Ви живі, Джейн, а якщо повернетеся до міста Опар і розпитаєте його мешканців, то вони підтвердять вам, що я теж був живий кілька годин тому. Ні, люба моя, ми не вмерли.

— Але Гейзел і Тюран казали мені, що ви упали в море дуже далеко від берега, — наполягала вона так, наче прагнула довести йому, що він мертвий. — Вони сказали, що ви впали в море і не могли виплисти.

— Як же мені переконати вас, що я не привид? — засміявся він. — Так, добродій Тюран справді скинув мене з корабля, але я не втонув — пізніше я розповім про це. А тепер я ось тут, перед вами, Джейн, і знову майже той самий дикун, якого ви знали раніше.

Джейн повільно підвелася і підійшла до нього.

— Я досі не можу цьому повірити, — прошепотіла вона. — Не може бути, щоб мені судилося таке щастя після всіх страждань, яких я зазнала упродовж останніх страшних місяців відтоді, як “Леді Еліс” затонула.

Вона підійшла до нього і доторкнулася тремтячою від ніжності рукою.