Розкусивши великоруський централізм Леніна і його партії, Шумський У 1920 р. називав КП(б)У „партією колоністів”. Вступивши в члени цієї партії колоністів наприкінці того ж року він писав про включення боротьбістів: „Партія (себто Ленін) скомандував нам „струнко”, і ми стрункою лавою увійшли до КП(б)У. Тактика чи наївність Шумського? Наївними були в усякому разі боротьбісти, коли знаючи, що партійну політику диктує Україні Москва через КП(б)У, і в ній вони будуть творити внутрішній фронт опозиції, безжурно думали: „влиємось, роззіляємось, заллємо!” Із „струнких лав” осталася незабаром понад сотня живими, що впрягла свою робочу силу в шори окупаційної партії. Частина укапістів і боротьбістів, маючи самостійницьке наставлення, робила ухили „від настанов Російської Комуністичної Партії. Компартія періодично викривала ті ухили, „знешкоджувала” ухильників, на їх місце ставила інших, які часто робили те саме, що попередники”.[67]
Сам Шумський, колишній член Української Центральної Ради, а потім її противник, став у 1919 р. большевицьким наркомом освіти й почав вести твердий курс проти русифікаційної політики. Він вніс від свого Наркомату „Проєкт декрету про сприяння розвиткові української культури”. Коли його відкинено, вніс його знову від власного імени. Денікін вигнав большевиків і обірвав дальший конфлікт. Ставши послом УССР в Польщі 1921-1923 рр., Шумський далі завідував відділом аґітації і пропаґанди ЦК КП(б)У і домагався обсади керівних становищ у профспілках українськими робітниками, замість імпортованими з Москви кремлівськими наглядачами. Він організував змову, щоб скинути з першого секретара ЦК КП(б)У Л. Каґановіча і поставити В. Чубаря. Своєю вимогою виплатити Україні п'ять мільярдів відшкодування і своїм проєктом перенести столицю СССР на Україну до Електрополісу біля Дніпрельстану викликав переляк і лють у Кремлі.
В лютому 1927 р. Шумський писав до ЦК КП(б)У, що „комуніст-українець почуває себе пасинком партії”, а на засіданні Політбюра 12 травня 1927 р. заявив, що: „В партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством, щоб не сказати більше, відноситься до комуніста-українця”. Недаром партійні критики закидали Шумському „виразне недовір'я силам та здібностям партії проводити національну політику на Україні; систематичне недовір'я до основних партійних кадрів, зокрема до російських товаришів, а особливо до тих, що прибувають на Україну з інших союзних республік”. „Нашу партію він уявляв собі, як джерело російського шовінізму, що ніби пригноблює комуністів українських”.[68]
Це не було уявлення Шумського. Це було відважне ствердження реальних фактів, що зосталися незмінно правдивими по нинішній день.
Хвильовізм
На літературному фронті ідеї шумськізму, а особливо атмосферу ідеологічної опозиції українського комунізму за незалежність української культури від Москви і за провідне місце України в творенні пролетарської культури пристрасно проповідував Микола Хвильовий. Літературно-ідеологічний рух групи його однодумців названо від його імені хвильовізмом.
Одночасно з критикою О. Шумського Х-ий З'їзд КП(б)У в 1927 році засудив і М. Хвильового, як „підголоска буржуазії та куркулівського охвістя”. Закрито видання ВАПЛІТЕ. Але хвильовісти не здавалися. Вони створили журнал „Літературний Ярмарок” (1928-1930 р.) і езопівською мовою пропаґували далі „романтику вітаїзму” й боротьбу за високоякісну українську культурну творчість. У 1929 р. ваплітяни утворили останню літературну групу під назвою „Пролітфронт” (об'єднання Студій Пролетарського Літературного Фронту”) з місячником „Пролітфронт” (1930-1931 р.). Це об'єднання влада заборонила 19.1.1931 року. Прямування культурного відриву України від Москви насторожило большевиків.
Занепокоївся і Сталін і писав ще в квітні 1926 року листа до Каґановіча, що Хвильовий відступає від марксистського інтернаціоналізму, коли вимагає негайно дерусифікувати пролетаріят України і закликає тікати „яко мога швидше” від російської літератури та її стилю, уважаючи, що ідеї пролетаріяту відомі і без московського мистецтва; що Хвильовий захоплюється „якоюсь ролею месіянства української молодої інтеліґенції” і хоче відривати культуру від політики. Коли комуністи пишуть „в нашій радянській пресі словами тов. Хвильового”, то це осмілює „інших українських інтеліґентів з не-комуністичного табору”. Ліквідувати його Сталін ще не відважувався, щоб не відштовхнути молодої української інтеліґенції. Зрештою і сам ще не засів міцно на диктаторському стільці після Леніна, що помер 21.1.1924 року. В 1928 році Сталін дав йому дозвіл виїхати за кордон, але Хвильовий і не думав рятувати себе втечею. Він повернувся назад, завзято висловлював свої сумніви, і під час голоду дня 13 травня 1933 року застрелив себе на 40-му році життя. Що це був постріл, спрямований у віру в російський комунізм, видно з таких гнівних висловів Хвильового: „Москва центр всеросійського міщанства, збирательниця землі руської, продовжувачка царської імперіялістичної політики”. Або:
„З'їли, сукини сини, революцію!” („На глухім шляху”), або: „А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами?” („Синій Листопад”). „Не маса, що не оформлена ідеологічно, буде задавати ідеологічний тон культурному ренесансові, а інтеліґенція тієї маси ...” Всупереч марксистській теорії, стверджує в „Вальдшнепах”: „Очевидно, історію робить не тільки економіка, а й живі люди”. А ці живі большевицькі люди наробили в роках страшного голоду, таке, що: „навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться”. І врешті: „Бо справді, хто сказав, що Маркс є вічний прапор революції? Сьогодні він веде вже до найбільшої реакції...” („Вальдшнепи” II).[69] Устами Аглаї в тій повісті каже: „Справа в тому, що український націоналізм не дає і не дасть спокою твоєму російському мрякобєсію. Справа в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на історичну арену молодий проґресивний фактор!”
Ю. Дивнич підносить у заслугу Хвильовому, що він відважно висловив думку, що: „на зміну світового мільярдера соціялізм і комунізм приводять на трон світової імперії світового чиновника – найменш шляхетного, найбільш бездушного і жорстокого типу володаря”.[70]
Ю. Лавриненко так характеризує політичні позиції Хвильового: „Хвильовий заатакував малоросійський комплекс внутрішнього рабства, викрив імперсько-реставраторську шовіністичну політику Москви, проголосив кінець геґемонії на Україні російської літератури ... кинув клич тісного зв'язку з віковою культурою Заходу, намітив шлях літератури клярнетизму („романтика вітаїзму”) та протиставив месіянізмові Москви ідею „Азіятського ренесансу” – як весни народів Евразії, що стали на чергу свого відродження й усамостійнення”.[71]
Хвильовий засіяв сумніви в партійну догматику. Він руба поставив питання: „Чи є Україна колонією чи ні?”
Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактичним, якщо не де юре, станом, декретованим геґемоном – російським конкурентом. Ми мусимо негайно стати по боці активного молодого українського суспільства, яке представляє не лише селянина, але й робітника і тим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю будувати на Україні російську культуру” („Україна чи Малоросія”). Це поривало, осмілювало й заохочувало українців комуністів і противників большевизму завзято активізуватися, щоб виграти історичний бій за культурне унезалежнення України.
Для Баліцького й підлеглого йому апарату ҐПУ ширення думки, що насаджування російської культури на Україні є ідеєю контрреволюційною, вистачало, щоб і українських комуністичних письменників і їхніх читачів розцінити нарівні з несоціялістичною інтеліґенцією як „українських націоналістів” і вчинити всім без розбору однаковий погром.
Волобуєвщина
Гасло економічно усамостійнити Україну від Москви підніс Михайло Волобуєв, науковий працівник комуністичного Науково-дослідчого інституту ВУАМЛУН в Харкові й економічно доповнив та підкріпив політичну систему шумськізму і культурну концепцію хвильовізму.
Михайло Волобуєв помістив у 1928 році в „Більшовику України” ч. 2 і 3 дві статті п. з. „До проблеми української економіки”, в яких він звів в одну систему економічне обґрунтування, що в економіці СССР Україна знаходиться в становищі колонії. Свої твердження обґрунтував він циферними даними, що їх оголосив економіст Віктор Доброгаєв в „Хозяйстве Украины”, і тезами М. Слабченка, О. Оглобліна та Г. Гринька. Це було доповнення поглядів Шумського і Хвильового про необхідність усамостійнення комуністичної України економічними доказами з позицій національної економіки.[72]
Волобуєв стверджує, що за царських часів російська імперія, хоч і сама була в великій мірі колонією західньоевропейського імперіялістичного промислу й капіталу, вона мала одночасно свої власні колонії у прикордонних і загарбаних нею країнах. „Українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилася на колоніяльному становищі”.[73] Норма зиску з України для Росії в 1883 по 1910 рік становила 21%. За большевиків Москва не повернула Україні в 1925-27 роках 20% державних доходів України. Він стверджує, що частина большевицьких урядовців у центрі і на місцях помилково уважає, що Совєтський Союз це не спілка рівноправних національних республік, але крок до їх ліквідації й продовження царської економічної політики по лінії творення російського метропольного господарства. Він ніби підтримує Сталіна, що побудова соціялізму в СССР є можлива, але тільки тому, що СССР саме не є одна країна, але господарська метрополія, що вміщає в собі упосліджені неросійські колонії і має змогу їх економічно урівноправнити, але цього не робить. „Після революції – пише Волобуєв – українська економіка тепер є рівноправна і спільно з руською має піднести до свого рівня господарського розвитку свої колишні колонії царату”.[74] Особливо переконливо він підкреслює, що українська економіка становить самовистачальну єдність. Тому помилкою держплановиків є, що вони в аналізі господарства Совєтського Союзу забувають, що те господарство є комплексом національних економік і що вони забувають підходити „до кожної національної економіки, як до певної цілосности потенціальної (колишні азіятські колонії) або реальної (Україна, Росія)”, бо вони самі є „під впливом старих великодержавних економістів.[75]
Після популяризації цієї теорії полемікою його критиків Волобуєва примусили писати покаянне спростування. Він це зробив. Але однаково Волобуєва заслано до концтаборів після приходу Хрущова на Україну і в 1938 році розстріляно. Доктрина Михайла Волобуєва, що Україна є також з економічного погляду колонією Москви, і повинна перестати нею бути в інтересі соціялістичної влади була вимогою, висуненою до пляновиків першої п'ятирічки і мала в той час гостре актуальне значення. Її правдивість підтвердилася в пізніших десятиріччях і осталася незмінною правдою аж до нинішнього дня. На тогочасні роки вона була небезпечною і тим, що стала науковим підмурівком політичних поглядів шумськістів і хвильовістів.
Чистки в КП(б)У
При ліквідації НЕП-у в 1928 році було винищено в СССР понад 100 тисяч членів партії. В 1933 р. в наслідок насильницької колективізації було винищено біля пів мільйона членів. Про цю цифру говорив Каґановіч на Пленумі ЦК в січні 1933 р., а також згадував Кіров в „Правді” за 22.1.1933 р.
Найбільших розмірів у цей період чистка набрала в Україні. Так, в 1933 р. в КП(б)У з 600 тисяч членів залишилась тільки половина. В українському комсомолі (ЛКСМУ) відбулось щось подібне: в 1932 р. членів ЛКСМУ було 1 300 000, в 1933 році – 700 тисяч, у 1934 р. – тільки 450 тисяч.
Третя чистка партії відбулася в роках „термідору” (1936-38), в часі остаточного закріплення влади кляси вельмож. Точної кількости вичищених членів ВКГІ(б) за ці роки не маємо. Але відомо, що в 1934 р. в партії було 1 872 488 членів, а в 1939 р. – 1 588 852 членів. Це значить, що в період „термідору” було вичищено щонайменше 300 тисяч членів”.[76]
Це цифри про весь СССР. Про чистки в Україні звітував Постишев на пленумі нового ЦК КП(б) 9.11.1933 р., що після усунення Скрипника він очистив працівників культури „від петлюрівських, махнівських і інших націоналістичних елементів .... „Було вичищено понад 2 000 чоловіка націоналістичних елементів, з системи наркомпросу 300 наукових і редакційних робітників. Тільки з восьми центральних радянських установ ми викинули понад 200 націоналістів, які мали посади завідувачів відділами, завідувачів секторами, тощо. Тільки з двох систем... – з кооперації і з заготзерна – ми викинули понад 1 000 націоналістів і білоґвардійців”.
М. Ковалевський доповняє, що на 390 адміністративних районів України змінено 237 секретарів райпарткомів, 249 райвиконкомів і 158 голів районових контрольних комісій. Що вичищених, „переобраних” і позбавлених партійних квитків комуністів фізично зліквідовано або арештовано, про це, як про самозрозумілу справу, не говорено.
Цю велику ліквідацію партійців у КП(б)У в основному перевів один з най-жорстокіших катів України Павєл Петрович Постишев (від січня 1933 до 1937 року в Україні) в тісній співпраці на печатках з шефом ҐПУ В. Баліцьким, а потім з шефом НКВД Лєплєвським. В наслідок цих Єжовських чисток органи окупаційної влади ЦК партії і державний апарат послабли до тієї міри, Що вирішний вплив на адміністратування Україною фактично опинився в руках НКВД і став диктатурою тотального і прямого терору. Щоб назвати Декілька імен зліквідованої большевицької верхівки в Україні, що почалася з весною 1937, цитуємо за Ф. Піґідом: „Вперед ліквідовано Шелехеса, першого заступника голови Раднаркому Любченка, потім генсекретара ЦК КП(б)У поляка Станіслава Косіора (1928-1937). Далі: наркомзема Шліхтера, наркомфіна Рекіса, наркомздрава Каторовича, начальників відділів: Дадилєва, Дубінського, Поповича, другого заступника голови Раднаркому – Порайка”.[77]
А все ж Постишев втратив довір'я в очах Сталіна, бо висловив сумнів його обвинувачення, спрямовані проти деяких комуністичних ватажків з України, яких Постишев ще не зліквідував. Постишева перенесено з України в 1937 р. до Куйбишева на посаду секретара обкому партії, в січні 1938 р. виключено його з Політбюра ВКП(б), призначивши кандидатом до Полібюра Н. С. Хрущова, а в грудні 1940 р. Постишева розстріляно. За два десятки років, після чергового пофальшування історії КПСС, мертвого Постишева за його ліквідації комуністів, за основне винищення національно-активних елементів в Україні і за довершення голодового народовбивства – реабілітовано і славлено.
Подібно закінчилося десятирічне панування поляка Станіслава Вікентіовича Косіора над Україною. Після відкликання Постишева з України Косіор, як ген. секретар ЦК Партії, перебрав на кілька місяців його функції, але вже в січні 1938 р. його забрано з України на посаду заступника голови Наркомату СССР, щоб спорожнити в Україні місце для Хрущова, і через рік – 29.2.1939 – розстріляно його, а через двадцять кілька років по смерті реабілітовано за подібні „заслуги” як Постишева.
Сталін вислав на Україну Хрущова з штабом дібраних помагачів і з уповноваженням перебрати керівництво партії. Про стан в компартії України, що його застав Хрущов, Кренкшов пише таке:
„Коли Хрущов у січні 1938 р. прибув до Києва, було вже вимордувано 69% осіб, обраних до Центрального Комітету української КП на партійному з'їзді, що відбувся лише 6 місяців раніше ... На XIV з'їзді КП(б)У, шість місяців після прибуття Хрущова, з поміж 116 членів і кандидатів ЦК, осталося ще лише трьох. А чистка йшла далі. На XV з'їзді партії, в 1940 р., переобрано щось трохи більше ніж половину членів ЦК, що були обрані до нього за керівництва Хрущова в 1938 р. Одним словом, якщо йдеться про винищення вищих партійних функціонерів, то Хрущов поводився в Києві таксамо добре, якщо не ліпше, як Сталін у Москві. В 1940 році він посідав інструмент, що знаменито вмів допасуватися до його волі”.
[67] [42] Ф. Піґідо: Україна під большевицькою окупацією, 1956, стор. 17.
[68] [43] Піґідо: цит. твір, стор. 82.
[69] [44] „Не треба розшукувати українських націоналістів”, – говорив ув'язненому Семенові Підгайному один з його слідчих у 1933 році – „досить взяти передплатників журналів „Україна”, „Життя й революція”, „Пролітфронт” чи „Літературний Ярмарок”, – і я без вагання заарештую їх, бо всі вони – націоналісти”. (С. Підгайний: Українська інтеліґенція на Соловках, 1947, стор. 23.)
[70] [45] „Українські Вісті”, Ульм, 15. 5. 1948 р.
[71] [46] Лавриненко: Розстріляне відродження, стор. 955 і 956.
[72] [47] Ширше гл. статтю В. Голубничого: „М. Волобуєв, В. Доброгаєв та їх опоненти” в „Укр. Збірнику” за 1956 р. Кн. 6, стор. 7-22.
[73] [48] „Документи українського комунізму”, Вид. Пролог, 1962, стор. 186.
[74] [49] Цит. твір, стор. 191.
[75] [50] Там же, стор. 193 і 228.
[76] [51] Вс. Фелікс: ВКП(б) в післявоєнному періоді („Вперед” ч. 1-2 1957).
[77] [52] Цитований твір, стор. 126.