Дві вершини Гороскопу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, з квитками кепсько…

— Та й заняття в школі вже почались. Не хотілося б щоб хлопець пропускав. — Шахтар з ніжністю подивився на сина, який також спав на верхній полиці.

Замлоїло щось усередині в Зоріна від того погляду.

— На якій шахті ви працюєте? — запитав він.

— На «Червоний Жовтень».

На мить у пам'яті проявилась карта району, яку Зорін при бажанні міг би відтворити на папері з великою точністю. Та шахта була неподалік від «Юнкому».

«Юнком» обрали для експерименту, як типову по викидах і інших гірничо-геологічних параметрах. Академік Щербань, мотивуючи необхідність саме такого експерименту, казав про великі людські жертви, які держава, народ мусять сплачувати за вугілля. Слова його були щирою правдою. Зорін, якому частіше за інших доводилося бувати на місці трагедії, знав, що на цвинтарях біля шахтарських містечок було завжди багато свіжих могил. «Шукати треба радикальний засіб боротьби з викидами, — казав академік. — Ми змусимо локально напружені місця роззосередити свою енергію по всьому масиву, дегазуватись.» Його слова не викликали сумніву. От тільки не видно було оптимізму ні у Щербаня, ні в Абрамова, ні в будь-кого з комісії. Виконувалась чиясь воля — без ентузіазму, але сумлінно.

На комісії Зорін раптом відчув себе мізерною деталькою якоїсь дуже складної системи; та система регламентувала всі його рухи, а найголовніше — думки. І його шеф Абрамов, і Щербань були також важільцями системи. Вони не тільки виконували імпульси, що надходили звідкись згори, а й обгрунтовували їх доцільність. Такою ж деталлю системи був і Голова Ради Міністрів Української РСР Ляшко,[4] якому безпосередньо доповідав про хід справи Щербань.

Тоді ж, на комісії, слухаючи мотивацію про необхідність проведення експерименту під кодовою назвою «Кліваж», Зорін подумав, що найбільші злочини, які тільки творилися в світі, завжди аргументувались гуманізмом і вболіванням за долю людини. Ось і тепер, готуючись підірвати в найзалюдненішому регіоні України атомну бомбу, невідома сила подбала і про переконання в доцільності заходу.

Вибух мав статися 16 вересня, а учасники експерименту повинні були зібратися за три дні до того.

Поїзд знову почав знижувати швидкість. За вікном замелькали будинки якогось населеного пункту. Була шоста година. Підліток і його мама безтурботно спали. Майнула думка: як би він повівся, якби експеримент проводився в районі, де мешкала його сім'я? Відіслав би їх кудись до родичів? Але ж це тимчасовий захід. Небезпека буде завжди. Товща землі, якою б не була потужною, «дихає». В одному місці тріщини зникають, в іншому виникають. Там є безліч шпарин, водоносних горизонтів, газових ходів, крізь які радіоактивні продукти будуть проникати на поверхню.

То як би він повівся з сім’єю, з доньками, молодшій з яких було всього чотири роки, а старшій — студентці — вісімнадцять?

Він раптом чітко усвідомив, що знаходиться в пастці. І опинився в ній ще тоді, коли, відпочиваючи в Одеському санаторії, отримав урядову телеграму, в якій його викликали на Президію Академії наук України, де збиралася комісія з підготовки до експерименту Кліваж».

Це було щось зовсім нове; про майбутнє випробування знало всього кілька втаємничених. Висновки комісії направлялись безпосередньо Голові Ради Міністрів. Навіть Президент АН УРСР, здавалося, був в осторонь. Молодого доктора наук це тішило. Такого-бо масштабу досліджень світ не знав. Про наслідки й думати не хотілось — він жив у найблагополучнішій країні, де не розбивалися літаки, не було катастроф на залізниці, де люди їли найчистіші продукти. А ворожі голоси про негаразди, що інколи проривалися до його слуху, скоріше за все були вигадкою.

З такими думками він їхав тоді в Київ. Та вже на комісії, де «прокручували» можливі наслідки майбутнього експерименту, в нього почав зріти сумнів. Тоді він ще не зміг би чітко сформулювати, що його бентежило і висловлене ним заперечення, скоріше за все, ішло звідкись із підсвідомості. Тому до нього й поставилися як до звичайного зауваження вченого. На те й комісія. Безпомильність ідеї «Кліважу» підпиралася такими авторитетами, як Абрамов, його науковий батько, якого він безмежно шанував, члена-кореспондента АН СРСР О.Докукіна, котрого він добре знав не лише як ученого, а також як партнера по преферансу, любителя веселих компаній, товариську людину. Ну, і нарешті Комуністична партія, членом якої він був і якій вірив.

Зорін належав до тих людей, яких позаочі називають занудами.

«Докази… Де докази?»— казав він найчастіше комусь із колег, котрий відстоював якусь концепцію.

«Та он і той, і той про це пишуть», — відказував колега. «Писали, пишуть, будуть писати — три форми німецького дієслова. Де дослід? Де промислове підтвердження? Нема!»

Багато хто ображався, вважав його зарозумілим. Проте наукові розробки Зоріна виділялися чіткістю й обгрунтованістю, базувалися на числених шахтних перевірках. Саме тому Абрамов довірив йому бути відповідальним за проблему викидів порід від АН України.

Грандіозні перспективи майбутнього експерименту, спланованому ніби навмисне задля перевірки його наукових розробок, притупили на час в ньому занудність. Йому довірено було стояти біля наукової події віку. Тоді, даючи підписку про нерозголошення, він не усвідомлював ще, що укладав угоду з сатаною. А коли усвідомив — було вже пізно. Ні, він не став би на шлях боротьби — така боротьба не мала перспективи. Але, принаймні, відмежувався б. Не його руками те чинилося б. Усвідомлення ж того, що не один він підписав «цирограф», було малою втіхою.

Сумніви згодом привели до аналізу, а ті — до почуттів; останнім часом у свідомості діялося щось не властиве його натурі. Пригадувалося читане колись в художній літературі про відповідальність ученого за свої відкриття перед цілим людством. Але там критикувалися західні горе-науковці.

Тим часом прокинувся хлопець, посміхнувся батькові й переніс посмішку на Зоріна. Та посмішка змусила його знову повернутися до запитання: як би він повівся б з сім’єю, коли б довідався, що під ними готуються підірвати ядерний заряд? Відповідь не йшла. Натомість він уявив семисотметровий горизонт шахти «Юнком», де мав статися вибух, ніби почув заспокійливі слова академіка Щербаня: «Ризику — ніякого. Там така колосальна температура, що породи плавляться й перетворюються на скло. Всі продукти розпаду закапсулюються в пузирі з кількаметрового завтовшки скла». «Справді,— відповідав він подумки уже тепер, через півроку. — А тільки «колба» та рано чи пізно трісне. Від природних чи техногенних вібрацій товщі, від тектонічних зрушень чи ще Богзна від чого. І просочиться її вміст у вигляді розчинів, газів у водоносні горизонти та повітря. А звідти — в організм цього хлопчини, що посміхається незаймано-дитячою посмішкою. І потім з'ясується, що в нього лейкемія або ж мутації клітин, які відповідають за свідомість. Відтак людиною він зостанеться тільки за формою. І пригадуватимуть його батько й мама усіх своїх родичів, шукаючи і не знаходячи в них рис характеру, родових прикмет, що проявилися в їхньому дитяті.

Вікна на багатьох адміністративних будинках Єнакієвого були навхрест заклеєні смугами паперу.

— Нащо вони це зробили? — запитав Зорін у таксиста.

— Кажуть, днями проводитимуть навчання з цивільної оборони, — відказав той. — Ну, й щоб воно ото більше скидалося на бойову обстановку… — По хвилі таксист додав — Камуфляж, звичайно.

Від голови Комісії по проведенню експерименту війнуло холодком.

— Ви запізнились на добу, — мовив він, уважно розглядаючи форму допуску номер два та інші документи, які поклав йому на стіл Зорін.

— Я не зміг виїхати з Криму, — відказав учений.

— То ваші подробиці. Вас відсторонено…

— Послухайте, та я ж не відпочивав. Я брав участь у Всесоюзній школі з деформування дефективних середовищ та викидів вугілля.

[[4]] Ляшко Олександр Павлович — Голова Ради Міністрів УРСР з 1972 р.; з 1969-го по 1972 рік — Голова Президій Верховної Ради УРСР.