Дві вершини Гороскопу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Передмова

Герої цієї книги, як і події, до яких вони були причетні, не вигадані. Це реальні постаті наукового світу — наші сучасники. Проте фізичні та моральні випробування, що їм довелося зазнати, роблять їх подібними до персонажів з пригодницьких романів.

Екстремальні ситуації, в яких опиняється головний герой повісті Андрій Зорін, не є плодом авторської фантазії, а перенесені на сторінки книги з реального життя. Досить назвати хоча б одну з таких ситуацій — підземний атомний вибух у самому центрі Донбасу — місті Єнакієвому, таємно проведений шістнадцятого вересня 1979 року.

Пружиною твору є пошук наукової істини, власне, ходіння складним лабіринтом, що веде до неї. В цьому лабіринті можна й заблукати, та знайти щось таке, що тільки схоже на істину. Більше того, навіть не здогадуватись, що то лише підробка і що «еполети» на тобі не справжні. А там опинишся в колі «однодумців» з подібними відзнаками вже нижчого рівня; скоро тебе помітить зверхник, на якому будуть також еполети з театрального реквізиту. І вся вертикаль керованого інтелекту обернеться на свою протилежність. Опинитись у такому процесі — чи не найбільша загроза для творчої особистості. Отримавши безтурботне життя, вона в обмін мусить поступитись творчими планами і зрештою — перспективою вписати своє ім'я на «скрижалях» науки.

Маркшейдер за освітою і вчений за покликанням Андрій Зорін висунув ідею запобігання раптових викидів породи на шахтах. Але між ідеєю та її впровадженням у виробництво проліг небезпечний шлях промислових перевірок.

Треба мати мужність (самої тільки теоретичної переконаності в безпеці методу замало), щоб спостерігати, як поступово зароджується викид — явище, яке за незначної зміни обставин переростає у вибух. Власне, це не що інше, як перевірка на собі, що її рано чи пізно мусить здійснити кожен порядний учений.

Здається закономірним, коли засобами математики, фізики, хімії описуються геологічні, біологічні чи інші процеси. Тут відкриття робиться на стиках наук. А ось коли фундаментальні проблеми медицини вирішуються вченим гірником — це вже дивує. Втім, пояснення такому феномену одне — сильний дослідницький рефлекс у поєднанні з волею.

Вся діяльність головного героя зіткана з небезпеки (для фізичного і творчого життя) та спроб її уникнути, повного ігнорування його ідей науковими авторитетами і беззастережного їх визнання.

На сторінках повісті читач зустрінеться з відомими всьому світові особистостями, як, наприклад, Президент Академії наук СРСР Александров, котрий відіграв певну роль в науковому житті Зоріна, та з багатьма вченими, про яких знають не лише геологи й гірники, а також широкий загал.

Автор сподівається, що роман «ДВІ ВЕРШИНИ ГОРОСКОПУ»— це перша спроба співдружності письменника і вченого; за нею підуть інші твори про видатних людей науки козацького краю.

ЧАСТИНА ПЕРША

Пастка

Поїзд «Сімферополь-Донецьк» уже годину, як подолав темряву ночі і тепер в’їздив у світанок нового вересневого дня 1979 року. Пасажири купе, де їхав Зорін, ще спали. Це була шахтарська сім’я — чоловік, жінка і син-підліток, котра поверталася з відпочинку в Ялті. З їхніх розмов Зорін довідався, що вони з Єнакієвого — міста, до якого поспішав і він. Чоловік, як і більшість людей його професії, виявився товариським; він навіть витягнув був пляшку, але Зорін відмовився… Через спеку в вагоні шахтар сидів оголений по пояс і на його не надто пропорційному торсі можна було бачити численні шрами й цятки нібито від татуювання. Зоріну не треба було пояснювати, що то за сліди. Людей з такими ознаками він бачив багато — живих і мертвих.

— У лаві? — поцікавився, кивнувши на шрам.

— В штреку, — відказав шахтар. — Викид.

Ці кілька слів прозвучали як пароль. Після них сусід по купе, котрий не дуже ловко почував себе в компанії незнайомця з холоднуватими світло-голубими очима, ніби скинув з себе ніяковість.

— А профілактичні заходи у вас що, не проводять? — озвався Зорін.

— Та роблять, роблять. Але вони не завжди теє…

«Авжеж, — подумав Зорін. — Як не труси масив вибухівкою, а воно нема-нема та й кине. І потім оте «не завжди» обертається смертями й каліцтвом.» Він подумки називав себе і таких як сам «мінерами», котрі знаходять і знешкоджують міни, закладені самою природою. А вона — природа порозтикала того добра щедрою рукою і в породі, що вміщує в собі вугілля, і в самому вугіллі.

Поїзд збавив швидкість і скоро зупинився біля якоїсь станції. Пірамідальні тополі і явори, в затінку яких ховались хати, нагадали село Мишурин Ріг на Дніпропетровщині, з якого Зорін був родом. Але ця думка майнула мимохідь. Він-бо сидів як на шпильках, очікуючи, коли поїзд знову рушить. Дві хвилини зупинки здалися йому годиною. Та нарешті шарпнуло і невідоме безлюдне містечко, яке не прокинулося ще з ночі, попливло за вікном назад.

«Це ж треба так опростоволоситись! — думав він. — На цілу добу запізнююсь… А там же такі люди з’їхались!» Те, що з ним сталося, іншими словами, як «закон підлості» й не назвеш. Досі йому не доводилося підводити нікого — ні у великому, ні в малому. Складовою ставлення до нього, як до учасника експерименту, напевне ж, була й ця риса — обов’язковість. І ось маєш. Сам сатана підставив підніжку. Він ніколи не думав, що будуть такі проблеми з квитками. В подібних ситуаціях його батько, бувало, заспокоював: «А-а, якось воно буде…» Він — Андрій Зорін давно відмовився від батькової тези. Інакше не вступив би до вузу, не став би інженером, кандидатом і доктором наук. «Якось» його не влаштовувало. Найчастіше бувало так, як він сам планував. За це й шанував його Федір Олексійович Абрамов[1] — науковий керівник дисертаційної роботи, член-кореспондент Академії наук України. Ось кого Зорін найбільше боявся засмутити — чоловіка, котрий ніколи не підвищував голосу, котрий, бувало, коли суперечки на вченій раді переходили на образи, просто виходив. У цьому експерименті Абрамов був представником АН України, а Зорін очолював групу, що мала завдання порозставляти датчики на шахті на різній відстані і глибині від місця майбутнього вибуху. Крім Зорінської, було ще кілька груп із своїми завданнями. Це ті, про кого він знав…

Прокинувся шахтар на верхній полиці.

— А ви начебто й не лягали, — озвався.

Зорін щось гмикнув у відповідь.

— Хоч яке загазоване Єнакієве, а вже тягне туди, — знову шахтар.

«Гай-гай, знав би ти, чоловіче, що станеться у твоєму місті у найближчі день-два, навряд чи тебе туди тягнуло б».

І тут йому спало на думку, що його — Зоріна трактуватимуть не як необов’язкову людину, а як лукавого боягуза, котрий навмисне запізнюється, щоб його зняли з небезпечного експерименту, як банального порушника дисципліни. А мотиви так думати є. Адже він один з шести членів комісії виступав проти експерименту. Аргументи були вагомі, мовляв недостатньо вивчено тектоніку регіону; крізь тріщини на поверхню може хлинути хтозна-що. На академіка Щербаня[2] — голову комісії його зауваження справили враження… Їх знову скликали тільки через півроку, коли вже був зібраний весь матеріал з особливостей залягання порід. Власне, йому — спеціалістові з напруженого стану, людині, котра все те бачила не тільки на планах гірничих робіт і тектонічних картах, а відчувала шостим чуттям, коли бувала в шахтах, ті матеріали були не потрібні. Аргумент свій він використав тоді аби зашкодити проведенню експерименту під кодовою назвою «Кліваж». Бо вважав його однаково небезпечним і негуманним.Ідея йшла з Москви. Начебто від Докукіна[3] — директора Інституту гірничої справи ім. Скочинського, який вважався науковим керівником проекту. Принаймні, він був крайнім, чий профіль проглядався. Думка, здавалося, була проста: якщо від локального трясіння масиву шахти вибухівкою провокуються можливі викиди, то чому не спробувати трусонути цілий регіон. Щось підказувало Зоріну, що за цим ховалося дещо інше і що ідея розвантаження масиву цього регіону була не головною.

— Маю ще цілий тиждень відпустки, — знову озвався шахтар. — Тра’ було б доплатити — можливість була…

— Ну й чого ж ви? — поцікавився Зорін.

— Додому тягне. До того ж квитки — на руках.

[[1]] Абрамов Федір Олексійович — член-кореспондент Академії наук України, заслужений діяч науки і техніки; відомий учений в галузі аерогазотермодинаміки. Очолював програму з викидів породи, вугілля та газу АН України.

[[2]] Щербань Олександр Назарович — академік АН УРСР, відомий вчений в галузі рудної вентиляції.

[[3]] Докукін Олександр Вікторович — член-кореспондент Академії наук СРСР, заслужений діяч науки і техніки РСФСР, директор Інституту гірничої справи ім. О.О.Скочинського; відомий спеціаліст гірничої науки.