Щаслива зірка полковника Кладо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

О шостій вечора крамар почав підраховувати денний виторг. Приблизно в цей же час Пауль Мертенс був уже в Гаазі й дзвонив з вокзалу секретареві фірми. Почувши спокійний голос Віллі, полегшено зітхнув.

— Справи не вельми добрі, — почав невизначено, — і мої сподівання не виправдалися…

— Зірвалась угода на будівництво гаражів? — не зрозумів Віллі.

— Гірше того! — мовив Мертенс. — І я хотів би побачити вас. Там, де ми обідали минулого разу. Приїжджайте відразу, з паперами, найважливішими документами. Ви зрозуміли мене?

— Звичайно, — перебив Мертенса Віллі. — Виїжджаю і незабаром буду.

З Віллі розмовляти — одне задоволення: розуміє все з півслова.

За двадцять хвилин приїде на околицю Гааги, там маленький ресторанчик притулився до парку, відвідувачів у ньому небагато, і вони зможуть обговорити становище. Точніше, Пауль Мертенс уже знає, що робити, — мав доволі часу, щоб обдумати все й вирішити, як діяти далі.

Саме коли маленький «сітроен» Віллі зупинився біля ресторанчика, крамар у Берліні розгладжував і складав асигнації одна до одної: він був педант, цей старий крамар, і щоденне лічення грошей давало йому справжню насолоду, немов він випивав зайву чашечку кави за сніданком, і не ерзацу, а довоєнної бразільської кави, від якої бадьорішає тіло й світлішає голова.

Крамар зітхнув: чи доведеться колись-то сьорбнути тої кави, відчути її божественний смак?

Він одсунув паперові гроші на середину столу, почав діставати з шухляди срібло. Спочатку п'ятимарковики — всього чотири штуки, — склав їх стовпчиком і хотів уже поставити на стіл, та одна монета привернула його увагу, і старий поклав її окремо.

Невже фальшива?

На обідку монети видніла ледь помітна рисочка, немов хтось навіщось провів там голкою.

Крамар підкинув монету на долоні, взяв на зуба. Ні, наче справжня. І все ж ця рисочка не давала йому спокою. Схопив ножа і спробував роз'єднати монету, але гостре лезо ковзало по обідку — певно, карбик зроблено бритвою.

Крамар поклав монету на стіл, зітхнув. Минулися добрі часи. Колись він вкривав стовпчиками монет мало не весь край стола, а тепер усього чотири штуки…

Нічого не зробиш: більшість його клієнтів там, на Сході, і не потребують послуг старого крамаря.

Срібна монета не виходила в нього з голови. Ще раз узяв, потер між долонями, затиснув пучками, спробував покрутити. Раптом монета розпалася на дві половинки, і якась тонесенька смужка впала йому на коліна.

Крамар обережно взяв смужку: нісенітниця якась — наче хтось, бавлячись, вирізав шматочок із кіноплівки. Глянув на світло — нічого не видно, якісь рисочки, подряпинки…

Нараз майнула думка, старий аж сам злякався її, тривожно зиркнув на вітрину — чи не підглядає хто? — і тремтячими пальцями заховав плівку в монету. Стулив обидві половинки, повернув, і вони зійшлися м'яко й щільно, ніхто не помітив би нічого підозрілого: справжня монета в п'ять марок. Кого ж вона може здивувати?

Рипнули двері, зайшов якийсь незнайомий.

Крамар продав йому пачку сигарет, машинально відрахував решту, а сам усе дивився на п'ятимарковик, що лежав окремо на краю стола. Нарешті зважився, одягнув стареньке пальто і почвалав під дрібним дощиком до поліцейської дільниці.

Він ішов, зігнувшись і заклавши руки в кишені пальта. Двома пальцями тримав злощасну монету, тримав обережно, наче міг розплющити, і вона неприємно холодила пальці, хоч долоня спітніла. Нараз зупинивсь і роззирнувся навсебіч. А якщо викинути — он урна для сміття, непомітно викинути, і кінці у воду… Він може повернутися зараз до своєї теплої затишної крамниці й знову зустрічати усмішками постійних покупців, обмінюватися новинами, а монета, крім неприємностей, нічого не принесе.

Крамар стиснув п'ятимарковик пальцями. Напевно, в монеті криється якась важлива таємниця, і він хоче якось прилучитися до неї.

А якщо запідозрять його?

Зупинився, злякавшись. Так, його можуть запідозрити, і тоді буде зле. А попереду ще одна урна…

І все ж він проминув її: порядок є порядок, і кожен громадянин повинен підтримувати його.

Поліцейський чиновник, побачивши монету і плівку в ній, одразу почав кудись дзвонити по телефону. Поклавши трубку, втупився в крамаря злякано, наче сиділа перед ним не літня сумирна людина, а озброєний злочинець.

— То я можу бути вільний? — запитав старий. — Я ж кажу, що знайшов цей п'ятимарковик серед виручки й приніс вам. Ось і все…

— Сидіть, пане Вейст, — зупинив його інспектор. — Ви вчинили правильно, але потрібні деякі деталі, і з вами хочуть поговорити.

— Але ж я нічого не знаю.

— Так… так… — у тоні інспектора з'явилися неприродно ласкаві інтонації. — Звичайно, та все ж я дуже прошу затриматись.