— То не їв оселедця. За Мазепи, після горілки пили каву. Люди стали тоді нервові. Через те поширилися москалі.
— А тепер?
— А тепер символом вояка є консерва. Коли не стає консерв, маємо їсти вітаміни, тобто всіляку хопту, траву й кропиву.
— А пити?
— Не знаю. Не п'ю. Шкодить шлункові.
— Гай, гай, — додав по хвилині, — де ті часи поділися, коли Адам їв яблука?
Аж тепер я знаю, чому отця доктора так люблять усі в Дивізії! О. д-р Лаба, — кажуть, — це батько всіх селепків!
7 січня 1944.
На квартиру прийшов рано. Мене не обходить ні Гітлер, ні Черчіль. Трачу свідомість, ледве записую. Ноги йдуть угору. Кладуся на бік і буду спа-а-ати!
10 січня 1944.
Ця поїздка мене розледащила, і я став, як жидівська фанда. Не хочеться нічого робити. Цікаво, що є з тою дівчиною з трибуни? Я вже забув, хто останній писав: Маланка до мене, чи я до Маланки.
18 січня 1944.
Гурра! Маланка зірвала зі мною! Власне, через те, що я її не називаю Мелянією. Образилася. Каже, що я образив цим словом не тільки її, але й її маму й батька й шістьох тіток. Вона взагалі дивується, як можна було колись задуритися в такого національного селепка.
Тепер я її вивітрів! Чуєте, люди? Я вивітрів!
20 січня 1944.
Мене закликав знову той шпіс, що дістав перед двома місяцями гуску:
— Хочеш поїхати на курси?
— Хочу.
— Без іспиту, селепку! Це для тебе щастя.
— Так, щастя, пане вістун!
Їду, отже, до Штрасбурґу. Там є вишкіл дуже високого ґатунку. Модерна зброя, еліта війська, шляхта між усіма родами зброї. Протипанцерні стрільці!
23 січня 1944.
У мене болить зуб. Зголосився до лікаря.
26 січня 1944.
Пішли рядами всі хворі. Я до дентиста. Увійшов, став на струнко.
— Сідай. Що є?
Показую, де в мене болить.
— Уставай! На біль зубів у Дивізії нема ліку. Треба стогнати, тоді само минеться.
2 лютого 1944.
Отже, я буду на спеціяльному курсі. Мають з мене зробити протипанцерного стрільця. На фронті треба нищити московські панцері. Як це робити, має нас навчити поручник Чучкевич, що є вишкільним старшиною. Завтра їду.