Революційна стихія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спочатку все йшло, як слід. Документів ніхто не перевіряв. Я не встрявав у політичну діскусію, яку мляво провадили поміж собою представники «мислящей Россії», що їхали зі мною у ваґоні першої кляси. Темою діскусії були все ті ж протоки, про які ніяк не забувала навіть «революціонная демократія», не зважаючи на проголошене гасло «без анексій' …

Назагал настрій був досить бадьорий, хоч иноді особливо при згадці про революцію, почувалася певна нервовість. Почалося зі ст. Бобринської. Командант двірця зарядив перевірку документів у військових осіб, що їхали в нашому потязі. «Безправних» знайшлося чимало, їх примушували висідати з потяга.

Потяг мав стояти цілу годину. «Безправні» зробили віче. Зібралася юрба залізничників, солдатів, селян та инших випадкових людей. Провід вічем захопили українці. «Безправні» держалися купи; навіть не-українці підтримували думку, що Керенський «не по закону зробив», забороняючи зїзд.

В часі віча «безправні» знайшли собі провідників і тепер уже не могло бути двох думок про те, чи поїдуть делєґати на зїзд, чи будуть чекати відповіди з штабу округи. Наказ Керенського про заборону зїзду (я потвердив, що такий є) касувався постановою випадкового віча на ст. Бобринській, як контрреволюційний. Право революції перемогло.

В Білій Церкві я зійшов до буфету. Не завважив, що потяг рушив і вспів причепитися тільки до задного ваґона третої кляси. Ся кляса виглядала зовсім инакше, ніж перша.

Тут ніхто з присутних не спав. Дехто сидів, але більшість стояла. Просунутися через ваґон коштувало би ледви чи не всіх ґудзів. Тут їхали селяни, селянки, солдати, бідні жидки, де-не-де було видно вчительський кашкет або кепку залізничника. Та що мене здивувало, тут же їхало до десятка молодих офіцерів. Потім довідався, що то були делєґати на наш зїзд, які рішили їхати вкупі з делєґованими на зїзд козаками, щоби гуртом боронитися на випадок інцідентів, подібних до того, що трапився на ст. Бобринській.

Всім було тісно. Зате настрій був он який. У ваґоні кипіло. В кождому кутку і посередині міркували про великі справи. У всіх обличя напружені, червоні. Всякий спішить «висловитись». В одному кутку козак-делєґат викладає перед авдіторією дядьків і тіток прінціпи автономії для України.

— Україна повинна мати автономію, — з притиском говорив козак, — таку автономію, щоби ніхто до нас не ліз. Наперед усього поміщикам — геть од землі! бо то ж наше українське, народне… Друге — чужинцям до влади зась! де вони взялися? Трете — Москві дулю, а не податки; свою скарбницю заведем, бо треба ж буде грошей на все: і на школи, й на шляхи, і на армію свою та фльоту. Без війська свого народ нікуди — треба відбиватись. Найголовніше, щоб носа свого ніхто до нас не тикав, тоді всі сусіди приятелями були би. Та де вже тобі обійдеться без війни? Коли всякий народ матиме свою державу, тоді вже й буде автономія…

— А що, бач! — гукнув дядько в чамарці. — Говорили ж на селянському зїзді, що наше військо скаже, якої нам автономії треба. Значить, не зачіпай, що не твоє. Працюй у себе дома всякий. А то тобі всі по нас їздять, а ти не знаєш, чого тобі бракує. Військо скаже…

Мені рішуче подобалася «автономія», про яку так завзято оповідав козак і якою захоплювався дядько та все його оточення.

В иншому кутку инша балачка. Центр балачки біля освітної справи. Говорить невисокий чоловічок коло трицяти років. У вимові чимало виразів, по яких можна пізнати галичанина, чи буковинця. Пізнійше знайомимося і довідуюся, що то учитель музики про кирилівській Просвіті, на прізвище Паньківський. Він з полонених «австріяків».

3 Паньківським їде ціла делєґація. Кирилівська громада постановила заснувати в свойому селі українську ґімназію імени свого великого сина Тараса Шевченка. Має сяке-таке помешкання і тепер його ремонтує. Всі видатки утримання ґімназії громада приймає на себе. Делєґація їде до Центральної Ради просити, щоби ся затвердила ґімназію і призначила директора і вчителів.

Біля справи з помешканням завязується діскусія.

Ще хтось тут же преться з прикладом:

— Он Козацька постановила в палаці у баронші[4] універсітет відчинити…

При слові універсітет у декого помітно усмішку на губах. Дядько продовжує:

— І всім так можна. Де помешкання мале, добудувати, дещо переробити і є! Ге-ге, потроху та помалу влаштуємся. Швидше би тільки з тею охтономією кінчали. А то балакають, та й балакають. Кому не подобаються закони, які Центральна Рада видає, в шию його. Ще говорити з ними… наше військо їм покаже! — кінчає дядько погрозою по адресі тих, кому не до вподоби «оxтомомія».

Його підтримує дід Шаповал зі Звенигородщини, що їде делєґатом на зїзд від Вільного Козацтва.

— Товариство! — гукає Шаповал таким голосом, що в цілому ваґоні затихає балачка. — Товариство! наше військо покаже, але й нам байдаки нічого бить. Одному військови тяжко. Помагати треба.

— Ось! — піднімає він над головою руду шапку з довжезним шликом. — Вільне козацтво й собі не попустить. Ми по згоді хочемо. Ти, москалю, собі, ти, жиде, собі, ти, поляче, собі, а ми теж сами собі. А хто не схоче по згоді, то осісьо! бачите?

Дід Шаповал знову хоче піднести руку до гори, але щось йому перешкоджає. Посмикавши рукою, він нарешті підносить руку. В руці якась кумедна стара шаблюка. Вона крива, майже як серп. Очи всіх звертаються з надією на шаблюку. Мабуть ту шаблюку переховували діди і прадіди і, передаючи нащадкам, говорили: — Ховайте, діти, колись знадобиться…

Через хвилину знов гомонять у ріжних кутках. Справдовуються, сердяться, погоджуються, і знову сердяться, щоби погодитись. Нація хоче жити і вже живе. Стихія клекоче, часом бушує, чекаючи, поки знайдеться людина, що покаже шлях до красшої будуччини. У всьому тому почувалося могутне «я хочу жити і так буде!» В сьому одинокому арґументі життя зникали, як у сяйві сонця зникає світло лямпи, всі міркування про «стратеґію», «культуру», «історичні місії», тощо, якими оперували гнобителі, виправдуючи своє панування над десятками міліонів пригнобленої нації.

У Київі ще спали, як ми приїxали. Висипавшися з потягу, делєґати посунули вулицями на Володимирську до Педаґоґічного Музею. Там ще нікого не було. Гуртками розійшлися оглядати свою столицю. Я собі приєднався до тих, що йшли до Богдана та Софії.

Частенько траплялися будинки, де повівали червоні прапори. Де-не-де було видно і наш синьо-жовтий прапор. На Софійській площі зібралося до пятисот ріжного люду. Все те люди, що приїхали з провінції до Київа на зїзд або в якій иншій справі. Приїхали вони нічними потягами і, не шукаючи до дня помешкань, зійшлися глянути на Богдана.

Я не перший раз бачив сю величаву постать. Та вона раз-враз робила на мене вражіння чогось пориваючого, наказуючого.

— Отсе, братіку мій, так гетьман! — висловлював уголос своє захоплення делєґат на зїзд, в поганенькій рудій сорочці з наплечниками і в кашкеті зі «солдатськой кокардою».

— А що, якби він зараз та просто на наш зїзд? Га? Ото штука була би…

— Штука? — кажете, добродію. — Булавою понад зїздом махнув би і зараз же Україна вільною була б. Хіба не читали про нього? То ж сила. Подивіться лишень в очи йому…

Сотня живих людей заглядала в очи нерухомому велитневі.

Біля десятої години рано я знову в будинку педаґоґічного музею. Кілька осіб провіряють делєґатські мандати і видають білєти на засідання зїзду. Вся процедура відбувається в першому ж коридорі внизу. Тільки невеличку частину будинку займає Центральна Рада. Решта будинку в руках пануючої «революціонной демократії», що навіть якусь військову частину розмістила в роскішних помешканнях музея, щоби «нє дать развєрнуться» українцям.

[[4]] В с. Козацькій маєток баронівни Вранґель.