Революційна стихія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Передмова

Видатний повстанчий отаман, ґенерал-хорунжий української республіканської армії, Юрко Тютюнник, був спершу начальником штабу армії Григорієва. Разом з ним, в 1919 р., він примусив відділи переможної антанти покинути українське чорноморське побереже. В літі, разом з своїми повстанцями, прилучується до української реґулярної армії, що оперувала на Поділю. Від кінця 1919 р. до травня 1920 є помічником ґен. Омеляновича-Павлечка в його славнім зимовім поxоді. В листопаді стає на чолі виправи повстанчих відділів, що вдерлися на теріторію підсовєтської України і дійшли майже до самого Дніпра; — на чолі виправи, що знайшла своє траґічне і героїчне закінчення в Базарі.

Опинившися на вигнанні, не перериває звязків з Великою Україною. Творить там військову орґанізацію — так звану ВВРаду (Висшу Військову Раду). Рівночасно, осівши у Львові, співробітничає в ЛНВістнику і Заграві, підписуючись Г. Юртик. В тій останній м. ин. виступав остро проти «сміновіховців», що шукали порозуміння з Московщиною і що думали повести за собою народ; бо — писав — «ніколи і ніде не перемогали маси, хочби й львину відвагу вони мали, коли на чолі тих мас стояли барани». Ті, хто вірив в можливість порозуміння з большевиками, заведуться, бо «мрії про братнє співжиття не знайдуть місця поруч з такими привабливими і такими захоплюючими кличами: пімсти і свободи!» (гл. Заграва ч. 3 і 5).

В імя сеї «пімсти і свободи», ся людина невсипущої рухливости, подалася в кінці 1923 року на Україну, але провокація та зрада у власній орґанізації привела його в руки Москви, яка незабаром і скінчила з ним своїм звичайним способом.

Один з тих, що брали участь в визвольній війні, — людина з острим даром обсервації, що знала Юрка Тютюнника, — так описує покійного: «3вичайно, не був він «реґулярний». Та тепер, дивлячись ретроспективно, бачу, що то був найбільш вартісний тип військового проводиря в ті, ажджеж такі далекі від всякої «реґулярности» часи. Як казали, був він з народніх учителів, скінчив школу підxорунжиx. В кінці 1919 робив вражіння 25—28-літнього мужчини. Очі холодного вогню, рішучі, сталева блакить. Говорив рвучко, але сінтетично. Воля і характер били з його постаті і рухів, неначе елєктричність… На ріжних зїздах — як видко з його споминів — не набрав великого пошанівку до діячів революції. Тому вічно шукав безпосереднього контакту з самою масою понад голови провідників. Не повелося йому. Певно тому, що «один в полі не воїн». Тому, що сильна була махновщина. Може чогось бракувало йому особисто, може спізнений інтелєктуальний розвиток, коли вже не було часу. Коли стало потрібним скінчити з «самопасом» — він зробив се, перейшов — в літі 1919 — до реґулярної армії. В ній лишився до кінця. Тоді знову рішив «сконтактуватися» з масами. На сьому й спіймали його большевики: вони знали, що на сей гачок він клюне… Большевики мусіли його зліквідувати, бо в ті часи («українізація» і «неп») се був не лише дінаміт, але й щось для них ще гірше: характер плюс інтелєкт найбільш можливо повного на той час не скаліченого українця».

Людина наскрізь новочасна, чужа, якійби то не було народницькій розхлябаности, з острим розумінням траґізму нашої доби, Юрко Тютюнник не мав щасливої преси. Його «нещастя» було в тім, що не був — соціялістом. Ось чому на нього відразу накинулися як на зрадника, на большевицького запроданця. Ось чому, навіть довший час по тім, як справа його «переходу» до большевиків вияснилася, він не міг дочекатися хоч десятої частини тих усправедливлень, якими тепер обсипають чекіста, але соціяліста — Любченка, або ліберала, соціяліста, комуніста і солідаріста Винниченка.

Остаточно мабуть його справу вияснив в своїх спогадах «нєвозвращєнєц» Г. Бєсєдовський, був. член совєтської діпльоматичної місії у Варшаві. Ось що пише він в тих споминах:

«3 огляду на свою українську діяльність у Варшаві, я мусів бути також в курсі справ Тютюнника. ҐПУ одержало приказ за всяку ціну унешкідливити Тютюнника. Уважаючи його, не без підстав, за одного з найнебезпечніших ворогів, воно придумало такий плян. Аґенти ҐПУ впали на слід певної тайної української орґанізації, що звалася Висша Військова Рада. Замісць того, щоби арештувати членів орґанізації, аґенти ҐПУ увійшли в її склад і фактично взяли орґанізацію в свої руки. Потім післали одного керівника сеї орґанізації (не аґента ҐПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дорученням навязати зносини з Тютюнником для співпраці і викликати його на Україну в цілі таємного обїзду орґанізації. Тютюнник, дуже досвідчений конспіратор, післав наперед одного з своїх помічників. Той обїхав «орґанізацію», що мала розгалуження по всій Україні, і повернувши, заявив Тютюнникові, що ся орґанізація дуже поважна та що їй «можна цілком довіряти.» Він казав, що можна навіть, в близькім часі, думати про розширення повстанчої акції. Лише керівники орґанізації настирливо жадали особистого приїзду Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Перш Тютюнник вагався, та потім згодився. Перейшов совєтську границю в умовленім пункті. Але не встиг зробити й кількадесять кроків, як був схоплений. Його привезли до Київа, а потім до ҐПУ в Харкові. Почалася тепер боротьба між Харковом і Москвою за долю Тютюнника. Дзєржиньскі рішучо домагався його розстрілу. Але Харків (се був час розцвіту «українізації») уважав, що Тютюнника можна буде «присвоїти і використати»… Отамана лишили на разі живим. Але Тютюнникові спочатку всеж не довіряли. Майже кілька місяців він мешкав в домі урядовців ҐПУ під сталим доглядом. (Щоб його більше звязати, привезли хору жінку і діти). Пізніше призначили його лєктором в школі червоних старшин, доручивши викладати «стратегію і тактіку горожанської війни». «Памятаю, (пише оповідач), я спіткав його на вулиці в Харкові в 1925 і запитав, що він робить. Відповів з глумливим усміхом: «даю виклади бандитизму»… Настрій його щораз більше чорнішав. Нова політика Сталіна, спрямована спеціяльно проти селян, не могла не відбитися і на Україні, де вона повела до цілковитої зміни навіть тої обмеженої автономії, яка тоді ще істнувала… Тютюнник зачав настроюватися опозіційно і, на весну 1929, в одній приватній розмові сказав, що при такій політиці совєтська влада на Україні безсумніву впаде та що на її місце прийде фашізм. Про сю розмову донесли до ҐПУ. Тютюнника безпроволочно арештували і вислали в Москву. Там, потай, навіть без постанови ҐПУ, з особливого наказу Мєнжінского, його розстріляно» (Ґ. Бєсєдовскій — «Спомини совєтського діпльомата»).

Отже Юрка Тютюнника не вдалося «присвоїти і використати», а тому він мусів вмерти. Характеристична при тім роля, яку грали в його долі, радше недолі, два кати — Дзєржінскій і Мєнжінскій.

В сій книзі даємо ті його спогади, що друкувалися в 1923 році в ЛНВістникові, з якими сучасний читач мабуть ледви чи мав нагоду познайомитися. Відзначаються вони виразистістю малюнку і острим стилєм, зраджуючи в авторі непересічний письменницький хист. Вони чудово віддають настрої героїчної доби 1917—18 рр., зосібнаж ставлять памятник нашій селянській стихії, завжди чуйній, патріотичній і готовій до жертв.

РЕДАКЦІЯ

Перший Симферопольський Полк імени гетьмана Петра Дорошенка

Трапилося так, що про початок революції довідався я в дорозі. Виконуючи службове доручення, я обїхав околиці Симферополя. Не доїзджаючи до міста, стрінув двох солдатів своєї роти. Солдати віддали військову пошану, а потім обидва разом гукнули:

— Пане поручнику! Царя вже нема… революція скр!зь…

Обидва солдати походили з Кременчужчини. На їх вусатих обличях виблискувало задоволення. Напевно вони думали, що й мені немалу приємність роблять звісткою про революцію. Я розпитував, як, що й від чого почалося. Солдати, один одного поправляючи, розповідали про події, що стали їм відомі за час моєї відсутности. Трохи дивно було. Ще кілька днів тому отсі самі «дядьки в шинелях» намагалися говорити тільки по російськи, звали мене «ваше благородіє», щовечера виспівували «Боже царя храні», а тепері і поміж собою говорили і до мене зверталися на рідній мові і не ховалися переді мною зі своїми почуттями з приводу такого надзвичайного випадку, як «царя вже нема».

По місту були вже розліплені ріжні відозви, заклики, оголошення і т. и. продукти творчости першого періоду революції. Чільне місце займав «Пріказ № 1» петербурзької ради робітничих та солдатських депутатів. Того дня у вечері я був на спільному зібранні офіцерів залоги і делєґатів од солдатів. Начальника залоги, він же командуючий охороною морського побережа, ґен. Радовського (поляка), постановою зібрання усунули з посади, а на його місце вибрали капітана Замятіна. Місце адютанта при революційному начальникові залоги довелося обняти мені. Тоді аж переведено перші вибори до «ґарнізоннаго совєта» (залогова рада) солдатських депутатів. Я попав у товариші голови нової інстітуції. За кілька днів потому відбулося перше зібрання українців. Присутніх було не більше двохсот, майже виключно інтеліґенція, більшість військових. По кількох промовах-докладах зібрання ухвалило утворити Симферопольську Українську Громаду і тут же вибрало раду громади на чолі з п. Клименком (ґімназійний учитель). Я теж попав у члени ради. Всі присутні записалися членами громади. Тоді ж постановлено, поміж иншими справами, розпочати освідомлюючу роботу серед українців, що перебували у війську. Практичне переведення всіх тих справ доручено раді громади. «Освідомлювання» не було легким завданням. Як відокремиш «наших» від «чужинців»? Як поведеш працю, щоби на перших же кроках не стрінути ворожого опору з боку росіян? А головне, з чого власне розпочати роботу? І в якому напрямку проводити її? Все се питання, які ми мусіли вирішати самотужки та ще до того й негайно, бо життя не чекало. Обміркувавши справу «освідомлювання» з прінціпового боку, рада громади доручила роботу серед війська п. Мацькові і мені. Користаючи зі свого урядового становища товариша голови залогової («общерусской») ради і з того, що остання доручила мені кермувати культурно-освітною та аґітаційною справою, я виготовив відповідний звіт, в якому доводив конечність провадження дорученої мені справи на мовах, якими говорили поміж собою солдати залоги. Для того в докладі пропонувалося поділити солдатів залоги на національні секції і провадити роботу в кождій секції зокрема.

Звіт зустрінули москалі ворожо. Розпочалися гострі дебати на засіданні залогової ради. Але все ж таки звіт ухвалили, хоч і незначною більшістю. За приняттям голосували майже виключно самі «інородци». Зломлені в прінціпі, москалі погоджувалися на татарську, польську, грузинську, жидівську та инші секції, але не визнавали рації утворення української секції, бо «всє малороси прекрасно панімают русскій язик, да і лєкторов, знающих ґаліційско-українскій язик не отищеш в ґарнізонє», — говорили вони. Але й тут москалі потерпіли поразку: «інородци» визнавали таку рацію, а нас була більшість. Розіслано наказ до залоги приблизно такого змісту: «3 гідно з постановою залогової ради солдатських депутатів, пропонується командірам окремих частин залоги сьогодня о такій-то годині вислати до будинку такої-то ґімназії всіх солдатів-«уроженців» ґуберній: волинської, холмської, подільської, київської, херсонської, катеринославської, полтавської, чернигівської та харківської. Туди ж прибути всім офіцерам, що походять із зазначених ґуберній. Можуть бути присутні й «уроженці» инших сумежних зі зазначеними ґуберній. Підписали: Начальник залоги капітан Замятін. Адютант пор. Ю. Тютюнник.

Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:

— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!

Піднеслося не більше трохсот рук.

— Малороси! Піднесіть руки!

Піднесло руки коло половини присутніх.

— Хахли! Піднесіть руки!

Знов піднесла руки добра третина.

— Українці, малороси і хахли! всі разом піднесіть руки!

Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу.

Я відчитав свій звіт, уже ухвалений залоговою радою, і зясував, що всім присутнім прочитають кілька лєкцій на ріжні політичні теми. Читати лєкції будуть на рідній мові «оттакій, як я тепер говорю». На се, щоби ухвалити проґраму лєкцій і встановити чергу поміж частинами, запропонував вибрати з-поміж себе депутатів по одному від роти. Вибори переведено тут же на площі. Потім говорило богато промовців, поміж ними: Мацько, Титаренко, Іванчук (старшини) і Масак та Близнюк (цівільні, члени Укр. Громади). Всі промовляли по українському. Промови інтеліґентів на «мужицькій» мові зробили надзвичайне вражіння на присутніx. Ніби не дишучіи, слухали «дядьки в шинелях», а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані «слава» та «гура» неслися вулицями Симферополя. Промовці зясували, що «малороси» і «хахли» се назви, якими наділили нас наші вороги, гнобителі і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і промовці, є українці, а наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не «Малоросією», але Україною і так має знову називатися. Одному з промовців набігла думка показати синьо-жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значіння зєднаних кольорів. Всього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того.

Розійшлися в темряві ночі. Вибрані депутати назвали себе комітетом Українського Військового Клюбу імени гетьмана Петра Дорошенка. Почалася робота. Та разом же почалася і боротьба з москалями. Зразу москалі гадали без великого труду зломити вплив на маси «фантазьорів», як вони спочатку звали нас. Стали відбуватися лєкції по уложеній проґрамі. По своїй ідеї всі лєкції мали підкреслити нашу національну окремішність. Яку тему не зачепив би лєктор: земельне питання, війну, освіту, економічні справи і т.и. — обовязково само по собі перед авдіторією повставало питання про розбіжність, а навіть і протилежність інтересів України і Росії.