Вигнання з раю: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То це ж як по-вашому: трудовий народ не має ніякого права на своїй землі?

— Я щось не чув про таке право — право перейменувань.

— По-вашому, як: я на землі чи земля на мені?

— Ну, звичайно ж, ви на землі.

— А коли я, то хто хазяїн? І чому маю терпіти глум і знущання з трудового народу? От у нас в районі були колись двоє сіл. Одне Великі Поповичі, а друге — Малі Дяченки. Глум?

— Глум, — згодився автор.

— Зліквідувать як клас — не зліквідуєш, бо село, а перейменувать можна. У Великих Поповичах організувався радгосп «Передовик», село так і назвали: Передове. А в Малих Дяченках був колгосп «Вирішальний» — і село стало Вирішальне.

— Назва щось не дуже, — скривився автор.

— А ви не кривіться, чоловіче, — порадив Обеліск, — не кривіться. Нові назви, питаю вас?

— Та нові.

— То чого ж вам ще треба? Чи все лишати в такому стані, як воно було при проклятому минулому? Он я чув, десь була назва: Нахалівка. Хотіли б ви народитися в Нахалівці?

— Ну…

— Питаю — хотіли б? І щоб вас усе життя звали: отой з Нахалівки.

— Загалом кажучи, не дуже хотілося б.

— Тож-бо!

Але ця розповідь все ж таки не про дядька Обеліска, навіть не про Світлоярськ, хоч тут і довелося трохи поговорити про цей населений пункт. Чи сказано головне? Автор не дуже в цьому переконаний. Наприклад, він зовсім забув повідомити, що в Світлоярську ніколи не було (і не буде!) зоопарку і навіть пересувний звіринець теж ніколи за всю історію села сюди не замандрував (та, мабуть, і не замандрує!). А все ж — левине серце!

2

Це почалося тоді, коли обліковець тракторної бригади Іван Іванович назвав свого сина Рекордистом. Чи то запанував такий дух часу, чи то пошесть пройшла по батьках, але Іван Іванович у Світлоярську виявився не самотній, бо через рік у землеміра Левенця народився син, і Левенець назвав його Річардом. Про Левенця багато говорити тут не доведеться. Коли Іван Іванович, називаючи свого сина Рекордистом, надихався вищими цілями, то Левенець мав на увазі зовсім не те. Він сам був не схожий на будь-кого з світлоярівців, хотів цього й для свого сина, починаючи від його імені. Справді, Левенець не був схожий ні на кого. Самий фах — землемір — для села рідкість. А Левенець до того ж уперто називав себе «геометром». Дядьки спростили цей загадковий термін до зрозумілішого: «гониметр». У Левенця був трофейний велосипед, трофейний годинник, трофейний френч коров’ячого кольору; узвичаєння життєве в землеміра теж було мовби трофейне, а може, то на нього наклав відбиток його фах: Левенець відзначався непосидючістю і великою охотою до зміни місць проживання і, відповідно, всього іншого. Казали, що в нього по всьому району є жінки, діти, він метався на своєму велосипеді між цими геометричними чи там триангуляційними точками і тільки й намагався встигати так, щоб ніде не зауважували його відсутності, а присутність щоб скрізь реєструвалася саме тоді, коли виникає потреба. Відомо, що можна обдурювати богів, володарів, цілі уряди. Але що нікому не вдалося обдурити жіноцтва. Навіть одну жінку ніхто ще не зумів обдурити до кінця. Левенець не був винятком. Його світлоярівська дружина Сашка викрила обман і негайно вигнала землеміра, заборонивши будь-коли показуватися на очі. Але сталося це тоді, коли син уже ріс і вже одержав від непосидючого батька дивне для наддніпрянського села ім’я Річард. Від Річарда до Гришарда і до Гришка в українському селі, де перемелюються на всемогутніх жорнах мови ще й не такі слова, — відстань майже непомітна. Хлопчик ріс Гришком, таким він і піде в життя, але ж завжди є уми злі, вони тримають у пам’яті всі початки, хтось там не забув, що Гриша — все ж Річард за документом народження, тому в школі хлопця й продражнили Левиним Серцем за аналогією з англійським королем Річардом Левине Серце, одним з проводирів якогось там хрестового походу («Третього! — вигукнув тут Варфоломій Кнурець. — Яка ганьба не знати школярських істин!») ще з дванадцятого століття. Так дванадцяте століття примандрувало до Світлоярська і було прокляте Гришею назавжди разом із своїми хрестовими походами, з Річардом Левине Серце, з усіма королями, імператорами, папами, єпископами й проповідниками. Якась там доля зненависті дісталася й «геометру» Левенцю, якого Гриша не пам’ятав, не бачив і не прагнув бачити, бо ненавидіти можна й заочно.

Народився Гришко тоді, коли ще не було ні Каховського, ні Дніпродзержинського, ні Кременчуцького морів, коли Дніпро тік з Валдаю навпрямець до Чорного моря, не заскакував ні до Криму й Донбасу, ні до Кривого Рога, коли на берегах були білі піски й мільйонне птаство і коли село звалося Карпів Яр, а не Світлоярськ, і лежало внизу коло плавнів розкидисто, недбало, безладно, хоч і не без деякої природної мальовничості. В Карповому Яру повсюди густо й щедро росли бур’яни, забивали городину, буряк і кукурудзу, тут боролися з бур’янами за допомогою знаряддя, яке прийшло, кажуть, ще від шумерів і мало назву теж, мабуть, шумерську — «сапа», про гербіциди, пестициди, фунгіциди тоді ніхто й не чув, не було балачок і про НТР, у родині Левенців взагалі всі розмови про науку й техніку якось непомітно зводилися до згадування безпутного «геометра», особа якого не могла викликати ні пошани, ні поваги, ні співчуття.

3

Хай не лякає читача епічний початок нашої розповіді, і хай ніхто не подумає, ніби Гриша Левенець народився так давно, що його джерела губляться у присмерках історії. Все одразу стане на свої місця, коли повідомимо, що Самусь народився на цілих десять років раніше за Гришу, було це ще перед війною, отож на долю Самуся дісталося чимало гіркого й трагічного. Випробування й злигодні загартовують, роблять запеклими і, на жаль, не завжди облагороджують. Можна виправдати не зовсім ангельський характер Самуся, можна зрозуміти й те, що він ніколи не сміявся: дитинство мав — не до сміхів. Власне кажучи, що таке сміх і звідки він береться в людей? Як доводитиме згодом авторові Варфоломій Кнурець, сміх викликається відповідними подразненнями, які можна б спрощено назвати лоскотанням, коли трактувати цю дію якнайширше. Самусь же належав до тих, хто лоскотати себе не дозволить, а до самолоскотання смаку не мав. Серйозне дитя серйозного віку, народжене для справ серйозних і визначальних, для роботи й для боротьби. Ще замолоду Самусь виказав різко виражену здібність удавати, що для нього взагалі не існує ніяких проблем, і хоч що б йому казали, він незмінно відповідав: «Все правильно». Мабуть, так само відповів би він і тоді, коли б сказали, що Гриша Левенець має намір набити йому… гм, гм… Бо, крім усього іншого, для Самуся Левенці ніколи не становили ніякої проблеми взагалі. Вони (себто Левенці) не належали до людей прикметних, помітних, впливових, трималися завжди серед карпоярівців хоч і з деяким викликом, але вели типово периферійний спосіб існування, ніхто нічого від них ніколи не ждав надзвичайного (хіба що ота втеча землемірова від жінки та похваляння старого Левенця довоєнним алмазом), а Самусі їх могли просто не помічати, бо мали досить клопоту з Щусями.

Між Самусями й Щусями існувало мало не споконвіку те, що дипломати нині називають конфронтацією. Словечко це, як і лоскотання при сміху, може означати і протиріччя, і суперництво, і ворожнечу, і навіть оту запозичену від малокультурних предків акцію, що в просторіччі зветься «навкулачки».

Річ у тому, що Самусі й Щусі жили обабіч величезного глиняного провалля, яке й звалося Карпів яр і, власне, дало назву старому селу. За саме глинище суперечка не виникала ніколи, глину брали всі, це була всенародна власність, але як Самусів, так і Щусів загризали, сказати б, престижні міркування. Кожна родина щосили намагалася довести, ніби саме з неї походить отой легендарний Карпо, який дав наймення глиняному ярові і всьому селу, Самусі довго навіть усіх своїх синів називали тільки на «К», випередивши лінькуватих Щусів, на що ті, трохи (себто років із двісті) подумавши, спокійно заявили: «Примазуються до імені». Тоді Самусі на знак протесту взагалі перестали вживати в своєму роду імена на «К» (Щусі були далекі від таких лінгвістичних клопотів і звалися як завгодно) і вже в останньому поколінні обрали для себе літеру «Д»: батько був Демид, старший син Дем’ян, середній (той, якого ми для зручності називатимемо просто Самусем) — Денис, наймолодший Давид, або Давидко. Трохи нагадувало кінний завод, де коней називають отакими серіями, але Самусі тим не дуже переймалися.

Конфронтація між обома родинами, як показують факти, почалася ще з давніх-давен. Щусі були типовими дітьми природи. Їхній предок прийшов до цього глиняного яру колись пішки, босий, ліг у траву й став грітися на сонці. Відтоді багато дечого змінилося, відповідно змінювалася в Карповому Яру і взувачка, пройшовши складний еволюційний шлях від примітивних личаків до імпортних черевиків, але хоч у що б взувалися Щусі, враження завжди було таке, ніби вони зостаються босі. От уже воістину діти природи.

Предок Самусів приїхав возом, і хоч споруда ця не мала в своєму тілі жодної залізної деталі, а сконструйована була всуціль з дерева, все ж належала вона до того, що нині в побуті звемо технікою, отож Самусі від перших своїх початків мали стати дітьми техніки і стали ними з усіма наслідками: були діяльні, енергійні, винахідливі, непосидючі і страшенно метиковапні.

Як уже сказано, єдиним яблуком чвар, коли так можна висловитися в даному випадку, між Самусями й Щусями було глинище, зване Карповим яром.

Одні казали: «Наш Карпо!»

Другі відповідали: «А таки ж наш!»

Конфронтація, як легко помітити, не з тих, що зачіпають пекучі життєві проблеми, отож її досить легко вдавалося злагіднювати, а то й просто пригашувати голові сільської Ради Свиридону Карповичу, якого в селі звали «дядько Зновобрать».

4