Вигнання з раю: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Павло Загребельний

Вигнання з раю

Левине серце

Передслово

Пошта принесла авторові листа від Андрія Пилипея з Ровенщини. Є там такі рядки: «Писане у полі, на лузі, корови пасучи, на коліні, на долоні, не одного дня. Під шугання вітру, під краплями дощу, під спів жайворонка і гуркіт трактора, що тут зелений конвейєр продовжує. Корови хоча й попутані, але луг малий, треба добре пасти, бо тут викомішанка, а там картопля. Я вам, Павле, майже ровесник, учасник війни, кавалер ордена Слави III ступеня. З своєї прадідівської землі шлю вітання за письменницькі столи…»

«На коліні, на долоні, не одного дня…» Гай-гай, цілого життя не досить…

Чи ж усе написано за письменницьким столом, чи все сказано про поле й луг, про шугання вітру, краплі дощу, спів жайворонка і гуркіт трактора?

У цій книжці сімдесят сім розділів нумерованих і два розділи без номера. Відверто кажучи, авторові кортіло написати книжку на дев’яносто дев’ять розділів, бо до числа «дев’ять» він має якусь нез’ясовану схильність. Але на 99 розділів духу не вистачило, доведеться обмежитися 77. Та ще два «довіски». У другому з них розповідається, як можна доїхати до Веселоярська. Про це, щоправда, можна б довідатися й з «Атласа автомобильных дорог», але автор навмисне ввів цей розділ, щоб дати найвищим літературним суддям матеріал для звинувачень його (автора) в багатослів'ї.

Словом промовляють до тебе народ, історія, культура, честь, гідність, майбуття. Скористайся ж з цього слова, влови й передай поезію думки, перегук абстрактних понять, гнучкість і ніжність визначень, мальовничість найменувань, енергію дієслівних многочленів, високу свободу розкутого сміху, іронії, дотепу, жарту.

Сміх родив споконвіку в цих степах так само щедро й рясно, як пшениця й вишні. Він жив тут вільно й незалежно, вперто заперечуючи панування суворої логіки й здорового глузду. Він перетривав усе, щоб сьогодні загриміти на всю силу, остерігаючись лиш найбільшої загрози для себе — одноманітності добробуту.

Сміх завжди вважався категорією безкордонною і безрелігійною. Будь-яка святість виключала сміх. Христос не сміявся ніколи. Сміхотворство й сміх до сліз вважалися гріхом. «О горе лживим і смішливим!» — вигукували з усіх амвонів проповідники. «Біда вам, які сміються!» — застерігав католицький філософ Боссюе.

У відповідь лунав сміх його сучасника Мольєра. Мольєра знає весь світ. А хто знає Боссюе, крім викладачів філософії?

Вчені ламають голови над тим, як людям епохи НТР найдоцільніше використовувати дозвілля. Пропонується безліч способів убивати вільний час. Можна що? Дивитися телевізор, читати «Перець» і «Крокодил», грати на трубі-геліконі, шліфувати агати, знайдені в Криму або на Уралі, слухати дзвони Ростова Великого, стояти в черзі до Ермітажу, полювати полярних вовків, розводити золотих рибок, сіамських котів, співучих дроздів, нутрій, насолоджуватися життям і готуватися до майбутнього.

Письменники (автор цих писань так само) вважають, що всі люди тільки те й мають робити, що читати книжки. Якби письменників допустити до влади, то вони б навіть принцип соціалізму перекроїли на свій смак: хто не читає, той не їсть.

Жителі степів і в роботі, й у дозвіллі над усе ставлять сміх. Там, де багато неба й сонця, чоловік мимоволі змушений примружувати очі. Так споконвіку виробився погляд на світ примруженим оком. Тут сміються, згадуючи своє соціальне походження, сміються й тоді, коли забувають соціальне походження. Один чоловік з нашого району загубив свій сміх, то вже набрався горя й біди. Їздив по всьому району од села до села, питав, чи не знаходили його сміху, чи хто не бачив, чи немає зайвого, продажного, позичити або хоча б напрокат, хоч скверненького, беззубого, якого-небудь. І хоч запали! Сервіз на тридцять шість персон у райцентрі напрокат — будь ласка! Штани, щоб оженитися, — з радістю й задоволенням! Чеських кришталевих бокалів — хоч греблю гати. А сміху зайвого ні на макове зернятко. Найдефіцитніший товар і найцінніший предмет особистої власності.

Ось про таких людей автор мав зухвалість написати цілий роман.

Не все охопив, недовисвітлив, недозобразив, недозмалював, недовідбив, недокінчив, недовершив, недовивершив.

Ох, не все!

Скажімо, місток, під яким мало не втонув сам автор з своєю машиною. Як показано місток? Тільки в трагічних вимірах. А хіба ж це охоплює всю, так би мовити, екзистенцію (себто існування) містка? Аж ніяк! Бо коли спадала весняна вода і під містком усе висихало й там виростали широколисті лопухи, туди Щусь-лісник (коли він ще не женився на циганці Олелі) водив учительку Салимон. Маленька, чепурненька вчителька якраз вміщалася під містком, а Щусева голова стирчала над бильцями, ніби оті кам'яні дядьки на цвинтарних надгробках…

Не описавши всього цього, автор применшив роль містка в житті Карпового Яру, применшив і недооцінив.

Або з колгоспним городником Іваном Гайдуком. Написати, що в Гайдука були дві прегарні доньки, звані Смачними Кабачечками, і згадати, що любив він картоплю, смажену кружальцями, — це майже нічого не написати про Гайдука. Бо цей чоловік найбільше прославився у своїх краях неповторним тлумаченням світової історії. Він вважав, що все в діях людства залежало в усі часи від картоплі. Скажімо: чому загинули Вавілон, Єгипет, Греція й Рим?

— Бо не мали картоплі, — відповідав Гайдук. — А яка ж імперія вдержиться тобі без картоплі?

— Ну, гаразд. А в Америці картопля була? Звідти ж її привезли до нас?

— Була.

— Чому ж загинули королівства інків, ацтеків і ще там чиїсь?

— Та чому ж? Бо мали картоплю. А ті, хто не мав, не могли вспокоїтися, поки не доп’яли собі картоплі. Ото й побили всіх тих інків. На світі ж воно завжди так: хто чого не має, те й здобуває.

Таку вельми оригінальну теорію автор побоявся вставити в роман, щоб не сміялися з нього читачі, а це мимоволі наводить на сумні роздуми про автора, бо він сам, виходить, не досміявся і хоче, щоб не досміялися й читачі.

Декого може збентежити дядько Зновобрать з його рідкісно тривалим керівним стажем. Тут автор мав би пояснити, що світлоярівці були глибоко переконані: там, де верховна влада належить народові, повинно вважатися за найвище щастя, коли серед нього є доблесні, справедливі й мудрі громадяни. То тільки дурні греки злякалися колись Арістіда Справедливого, який своїми доброчинствами набув занадто великого впливу в державі, і вигнали його з Афін.