Подорож людини під кепом (Єврейські колонії): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

• • •

Дорога до Нової Зорі – вже вечірня дорога, і шофер двошкапосилої машини починав казати, що вже пізно і назад вертатися йому буде моторошно, бо ми сядемо вночі в потяг, а він поїде до Кривого Рогу сам.

«Агро-Джойнт» пропонує шоферові ночівлю в колонії й полову для шкап, підморгуючи нам оком. Але шофер не погоджується. Він має завтра везти когось на станцію з Кривого Рогу і ночувати в колонії не може.

Цей двошкапосилий шофер теж був колоністом, тільки з власної ініціативи. Щось у його не пішло, і він узявся і звозчикувати, та так і звозчикує по сей день. Він клацає батогом.

Дорога, вечірня дорога до Нової Зорі, така сама, як і всі дороги в колоніях. Посіви і ховрашки, ховрашки і посіви. За ярдів двадцять від дороги сидить якась скоцюрблена фігура.

Це дід, дуже старий дід в облізлім кожухові із дрюком. Він сидить цілий день на засідках у кукурудзі. Для чого сидить дід увесь день на засідках у кукурудзі?

Дід довго длубається в кишенях і зі скорістю десятьох дюймів на півгодини добуває ганчірку*. Він розгортає ганчірку, і на ній лежать п'ять пухнатеньких, жовтих шматочків вовни. П'ять ховрахових хвостиків. Сільрада постановила, щоб кожен приніс по п'ять хвостів із кожної десятини.

Цих ховрахів дід викопав лопатою і, зоставивши їх без помешкання, забив дрюком, а котрого, може, й лопатою. Потім він одтяв їм хвости, уболіваючи, що ні один із них не мав хоч два хвости замість одного.

Ман каже, що для такого старого єврейського діда забити живого ховраха – це страшне, жахливе діло. Убивство! І від трупів дід мусив одтинати ще теплі хвости, каляючи свої незаплямовані руки кров'ю.

Але дід рівноважно і повагом сховав хвости в кишеню. Він охоче взяв цигарку і став перед камерою, ніби криваве діло, що він зробив сьогодні, не тяжило на його дідівській совісті.

Коло Нової Зорі є ставок – озеро, а не ставок. У тім Генісаретськім озері* багато риби, кажуть люди. А понад берегом цього озера другий дід пасе свині. Кажуть, що то цікавий старий – дід Бас, і багато чого міг би розповісти. Але сонце сідає, і дід погоджується сфотографуватися зі своїми свинями. Він жене свиню до Генісаретського озера і дивиться в камеру. Свиня ж ніяк не хоче увійти в кадр, і коли нарешті її пощастило спіймати в іконометр, вона погордливо стала тилом.

Це вже не перша єврейська свиня. Їх є чимало по колоніях і було б більше, якби не недорід цього й минулого року. Свиню добре держати, коли є багато хліба, бо одгодовують її під кінець її свинячого життя саме хлібом. Отож свиней поменшало, чимало їх довелося євреям спішно з'їсти, як не стало кормів.

Хитає сивою головою єврейський бог. Наслав недорід, щоб не розводили свиней на продаж, та не помоглося. Почали їсти свиней самі.

Діди пасуть свині, діди одтинають ховрахам хвости. Хитає сивою головою єврейський бог.

• • •

Загальний вигляд селища Нова Зоря уночі дуже одноманітний. Темно і нічого не видко. Ні домів, ні людей, ні свиней, ні класової ворожнечі, ні далекосяжної руки влади. Анастигмат f:4,5 начисто одмовився служити при такім освітленні. Запалюючи сірника, можна було добрати, що голова сільради має довгі руді вуса, а на зріст невеличкий дядько.

У Новій Зорі є знаменитий медпункт, каже «Агро-Джойнт». Зі свічкою в руці пройшли ми через кімнати медпункту. Пройшли повз чистеньке білим покриване крісло зуболікарні і зазирнули в шафу зі щипцями і свердлами, і що викликають таке сильне враження у пацієнтів під час сеансу, коли й сивовусі ветерани благають фортуни, щоб лікарка взяла на цей раз не дуже прикрий свердел. Пройшли ложе, на якому єврейські женщини родять єврейських пацанів, і ложе це (в силу нашої недосвідченості) здалося нам куди затишнішим від зубного крісла. Пройшли аптечку, акуратнішу від харківських, і зайшли кінець кінцем в аналітичну лабораторію, ще не зовсім упорядковану і, сказати, маленьку.

Надворі було темно, і сироварню можна було пізнати тільки по такому запахові, ніби сотня солдатів, перейшовши сотню миль, ураз зняла по команді чоботи. Ми деяку складали надію на ту сироварню, бо їли тільки раненько-вранці. У сироварні ми побачили багато дівчат, українок і єврейок, які принесли молоко, пляшки з-під проби молока, щоб не доливали водою, здоровенний шаплик, щоб варити сир, і всяку іншу машинерію і пристрій.

Не побачили ми тільки сиру, бо щось ремонт був там, де сир складають, і сиру не варилося.

Зате ж ми побачили двох чорнявих дівчат літ по сімнадцяти, що нам пояснили про сир. Одне з цих дівчат – завідателька сироварні в селищі Нова Зоря. Не встигли ми очуняти від здивування й поваги, як виявилося, що друге дівча, ще трішки молодше, – голова комітету незаможних селян у селищі Нова Зоря. Тут товкся якийсь білявий хлопець, що ми його були взяли за школяра і що, як показалося, був секретар осередку КСМУ*.

Побалакавши про сир, скільки треба було, щоб переконатися, що сиру ми не їстимемо, ми вирішили, що натомість ми зостанемося на зборах КНС селища Нова Зоря.

Та попереду голова і секретар повели нас вечеряти до одного місцевого куркуля.

Дорогою ми вели розмову з дівчиною, головою КНС, понайбільше на мовознавчі теми: про те, чи можна виступати єврейською мовою на зборах, чи легко все висловити по-єврейськи й чи треба вдаватися до російської мови в таких випадках.

Головна незручність єврейської мови, казала дівчина-голова КНС, у тому, що нею скажеш усе, що думаєш, і квит – і нема чого далі говорити. А російською мовою можна говорити дуже довго й так і не дійти до того, що думаєш. А говорити можна дуже багато, і це саме й буває треба.

Я тільки-но налагодився розповісти милій дівчині два анекдоти, та ми вже підійшли до куркульської хати, де нам випадало вечеряти. Один анекдот – про урядовий санскрит і другий анекдот – про спартанську лаконічність.

А що я великий аматор спартанської лаконічності (хай вибачать мені цей звичний термін браття-елліністи, бо для них він звучить приблизно як «вовчий вовк»), то я не можу не розповісти вам, любі читачі, цього анекдота.

Кажуть, що було в однім місті пелопонеськім те, що у нас зветься «військовим станом», а попросту сказати – не вистачило хліба. І от вирішили тії містяни послати до Спарти послів по хліб. І, вирішивши прохати хліба, постановили: «балакати зі спартанцями лаконічно», бо спартанці неохочі до довгих промов.

Отож посли по довгих мандрах прибули в Лакедемон. Привітавши, як годилося в греків, спартанців, вийшли посли на майдан для промов і розстелили перед амвоном лантухи.

Далі на амвон вибрався спеціально для того обраний промовець, заклав руку за лацкан свого гіматіона*, одкашлявся добре і сказав:

– Насипайте!